Вони ненавидять Україну і все українське (а, отже, ненавидять кожного з нас, тих, хто ототожнює свою долю й своє майбутнє з незалежною демократичною державою). Вони катують, незрідка на смерть, наших полонених бійців (як був закатований боєць 28-ї бригади Роман Капацій, життя якого лікарі не змогли врятувати вже після його обміну на бандитів), вбивають наших громадських активістів, можуть кинути у «підвал» за єдине слово, сказане українською мовою, відрубати руку, на якій бачать Державний герб України - тризуб Святого Володимира. Вони щодня розмовляють з нами «мовою ненависті» (ми мусимо наполягати на цьому визначенні!), обстрілюючи позиції українських бійців з усіх (заборонених сумнозвісними Мінськими угодами в тому числі) видів зброї. «Мова ненависті» російських окупантів на Сході та їхніх посібників, усіляких Захарченків й Плотницьких (саме так і треба розглядати ватажків маріонеткових «ДНР» і «ЛНР», а не скиглити, у стилі 2005-2010 р. р. - «вони теж українці») - це доконаний факт.

Але постає питання: як нам відповідати на цю «мову ненависті» (а мова «переконаних» «днр»-івців та «лнр»-івців щодо України іншою бути не може й не буде, це в них «нутряне, «виношене»)? Пацифістськими закликами: мовляв, треба-таки зрозуміти імперського Дракона та його посіпак, збагнути їхній спосіб мислення, почути їх, усвідомити, які ж «цінності» (прости, Господи, за блюзнірство) боронять ці вбивці? Це ж так «по-європейськи», у дусі новітньої «толерантності без меж» та новомодного «постмодернізму» без цінностей та принципів... І ось українців знову - вкотре - закликають «відмовитись від мови ненависті», «почути Донбас» (бо там, мовляв, наші люди. Це правда - не всі на окупованих землях Сходу є свідомими колаборантами; але, ніде правди діти, при владі там - «гнилий альянс»: переконані агресивні сепаратисти + мовчазна, залякана більшість «нам все одно, бути в Росії, ДНР чи Україні, аби тільки був мир»). І ось - знову з'являється синдром «підставляння другої щоки». На думку автора цих рядків, такі «мантри» є гіршими, аніж відверте імперське гарчання Кісельових, Леонтьєвих та їм подібних. Бо то - одверті вороги; а тут нібито «свої» дезорієнтують суспільство, заплутують засадничі речі: у нас - війна чи ні? «ДНР» та «ЛНР» ворожі Україні чи ні? Що таке Перемога у війні?

Про що конкретно йдеться? Декілька подій (здавалося б, на перший погляд, слабо пов'язаних між собою), що відбулися в громадському житті України останніми днями, дають поживу для справді серйозних роздумів. Молода журналістка «Громадського Телебачення» Анастасія Станко на майстер-класі (?!) у Школі журналістики Українського католицького університету розповіла, як, на її думку, варто висвітлювати події на Донбасі. «Ми виробили власний словник про конфлікт на сході України. Наприклад, не використовуємо слово АТО, тільки в цитатах. Ми зазвичай називаємо це «збройним конфліктом на Донбасі» (термінологія Лаврова! А чому не російське вторгнення? І. С.), бо для людей з обох сторін неприйнятні ці формулювання (фейкові «ДНР» та «ЛНР» і Україна - це дві рівноправні «сторони»? Саме цього й домагається Путін. І. С.). «Журналістам часто подобається розділяти на «наших» і «їхніх». Ми у своєму словнику кажемо: «українські» замість «наші». Уникаємо слова «герої» (То, значить, неможливо й не треба визначити: хто ж саме «наш» і хто «герой» - Моторола, Гіві, генерал Кульчицький чи Надія Савченко? Оцінки нікому не даємо? І. С.).

Отже, ми «об'єктивні» й на вбивства та катування ворога відповідаємо спробами стати «над сутичкою» (не так чинила об'єктивна без лапок корпорація Бі-Бі-Сі у 1940-1945 роках!). А тут ще тележурналіст Андрій Куликов пояснює, чому він запрошує на ефіри відверто одіозних персонажів. На його думку, з прихильниками сепаратизму треба не воювати, а розмовляти. І, ніби виконуючи цю настанову, знаний харківський письменник Сергій Жадан підтримує захід з «поетесою» з ЛНР Оленою Заславською (та, за власними словами, є прихильницею «Новоросії») і додає: «Страшенно важливо говорити предметно, дивлячись опоненту прямо у вічі» (Що тут сказати? По-перше, Заславська не опонент, а ворог, хай і не тримає зброю в руках - речі треба називати своїми іменами. А по-друге, такий діалог можливий з тими, хто визнає територіальну цілісність України і не вважає Росію «батьківщиною», а не з такими, як Заславська).

Про що свідчать всі ці факти, ніяк не «поодинокі» (а тут ще Янукович хоче повернутись в Україну!). По-перше, про те, що нагорі кимось готується капітуляція України, яка буде подана як «примирення» (на умовах Путіна). По-друге, не можна забувати мудрі слова прем'єра Ізраїлю Голди Меїр: «Наші вороги хочуть бачити нас мертвими. А ми хочемо жити. І це протиріччя лишає мало місця для компромісу». По-третє, отакими співами плюралістичних «сирен» явно прагнуть розколоти (вже роз'єднали!) мислячу частину українського суспільства.

А ми зобов'язані завжди пам'ятати різницю між нормою та відхиленням від неї. І, нарешті, стан нашої журналістики. Виявляється, коли немає особистої позиції - то це дуже «круто»? І коли немає «морального остракізму» за неприпустимі речі - це дуже «по-європейськи»? А може, за цим насправді криється безмежна самозакоханість, реальний байдужий «пофігізм» й небажання бодай за щось відповідати? «День» давно готовий до чесної розмови на цю тему.