Наше життя під час проведення «радикальних реформ», іноді набуває дивних, часто напівзабутих форм. Особливо це відчувається тоді, коли доводиться стикатися з тим, що нібито мало б бути давно і назавжди забуто.

«Реформатори» різко підняли тарифи на квартплату, але чомусь не подбали аби українці хоч мали можливість без великого напруження провести процедуру віддавання їм своїх грошей.

У нашому мікрорайоні вже четвертий місяць ведеться ремонт у філії «Ощадбанку», а найближче відділення знаходиться десь за півкілометра. Відстань, звісно, не така вже і велика, але черги просто зашкалюють.

Та як інакше може бути, коли фактично на увесь масив два відділення «Ощадбанку», і одне так довго знаходиться у затяжному ремонті.

Приміщення відділення «Ощадбанку» не таке і маленьке, але в ньому дуже жарко, адже на вулиці майже плюс десять градусів.

Займаю чергу. Спочатку здавалося, що не так вже попереду багато людей, але потім побачив, що своєї черги чекають ще більше п'ятнадцяти пенсіонерів, котрі сидять на лавках ближче до вікна.

Проте атмосфера у приміщенні задушлива не тільки через надмірну температуру, але й морально. Люди озлоблені через те, що так багато доводиться платити, а ще більше не дуже були готові так довго чекати.

Цей своєрідний мікросоціум дуже наелектризований і відчувається, що ось-ось це надмірне незадоволення виллється назовні.

Оператор на касі, вже майже літня жінка, не дуже поспішає. Відчувається, що їй давно вже це надокучило, але потрібно допрацювати до пенсії, і тому вона тримається за своє місце.

Працює розмірено, час від часу «наїжджаючи» на клієнтів, якщо вони десь не правильно підписали квитанцію на оплату.

Переді мною два хлопці років під вісімнадцять (явно, що вони в цьому році закінчили школу), але ні поступити до вишу, ні влаштуватися на постійну роботу в них не вийшло.

Вони неголосно перемовляються між собою про свої «пацанські» проблеми, й про те, що сьогодні ввечері потрібно буде увійти в Інтернет.

Хлопці явно з небагатих сімей і перебиваються випадковими заробітками. Якщо вийде, то це робота всього кілька годин на день.

За мною вже займали чергу чоловік з вісім, але через півгодини половина із них вирішили піти, не витримавши «кварплатного марафону».

Черга дуже незадоволена. Згадують усіх тих, хто попередньо так «успішно» правив Україною, та особливо нових «реформаторів», котрі дуже багато наобіцяли людям напередодні виборів, а вийшло все знову, як і було раніше постійне «покращення погіршення».

Звісно, що це все було б дуже повчально послухати усім тим, хто довів пересічних українців до такого ганебного економічного стану. І що цікаво, люди в черзі, як і у поїзді, виговорюють усе те, що накопичилося на душі.

Адже, скоріше за все, вони більше ніколи вже не зустрінуться зі своїми «квартплатними попутчиками».

Атмосфера в черзі дуже таки нагадує совєтські часи. А у повітрі ніби вітає повна безнадія і відчуття свого безсилля змінити щось на краще у своєму житті та державі, у якій випало їм жити.

Відчувається, що не всі спроможні витримати ці штучно нав'язані споживачеві «випробування», оскільки люди вже почали забувати про традицію «убивання» свого часу в довгих чергах за різноманітними дефіцитами часів «розвиненого» соціалізму в колишньому СРСР.

І тут на тобі, знову «рідні» черги, але це зовсім не окрилює навіть старичка років під 90 у древній, жовтого кольору, вельветовій кепці, яка явно ровесниця початку горбачовської перебудови.

Втім, найбільш витривалі стійко продовжують триматися за свою чергу. І коли «екватор» стояння вже пройдений, раптом до зали очікування входить нахабна і тлуста персона років так під 35. Вона оглядає всіх навколишніх «очікувачів», і зі зверхнім виглядом над переважаючими у черзі пенсіонерами, прилаштовується вкінці черги.

Але відчувається, що цьому персонажу нудно вистоювати увесь свій шлях до омріяного віконця. Йому, очевидно не обтяженому освітою і інтелектом, хочеться якоїсь діяльності і самоствердження.

Він з надією уважно приглядається, оцінюючи, то одного відвідувача відділення «Ощадбанку», то іншого, але це зовсім не ті, до кого можна було б присікатися.

Та ось, його блукаючий погляд зупиняється на цих двох хлопцях, які мирно і тихо перемовляються між собою.

Тлуста персона нахабно і з натиском починає робити їм зауваження, що вони занадто голосно говорять і цим заважають іншим клієнтам.

Хлопці не очікували такого повороту подій, і намагаються просто відмовчатися, інтуїтивно розуміючи, що цей гіперактивний «дядько» буде пристави ще більше, якщо вступати з ним у полеміку.

Половина черги намагається підтримати скривджених, але «персона» намагається вже залякувати тих, хто дає їй відсіч і це вже набирає небажаних обертів.

Але найбільше, що вразило у цьому «кварплатному питанні» - атмосфера, яка дуже схожа на ту, яка була років з тридцять тому під час совка.

Це стан безнадії у тих «маленьких українців» (як обізвав їх свого часу Ющенко), які ніяк не здатні вирватися із замкнутого кола перманентних злиднів.

Звичайно, можна багато чого розповідати по телевізору по стабільність і покращення життя. Проте це «покращення» абсолютно не торкнулося тих громадян Україні, котрі опинилися на межі виживання через зажерливість і захланність тих, хто набиваючи неміряно свої кишені, прирікає інших на деградацію і матеріальну незабезпеченість.