В нас завжди стріляють на релігійні свята. Жодна значна церковна дата не проходить у тиші та спокої.

Що вони хочуть цим довести? Що зневажають наші цінності? Чи може це такий спосіб війни їхнього «бога», в ім'я якого московські попи освячують зброю, благословляють на вбивство, а в церквах ставлять ікони Путіна та Сталіна, проти нашого - того, що є любов?

Одне слово, у релігійні свята ворога ковбасить.

От і свято Миколая на ворожих позиціях розпочали снайперськими пострілами в нашу сторону. Побачили у приціл святого, який йшов до нас з подарунками? Хотіли його вбити?

Прогриміло п'ять пострілів. Потім до них приєднались кулеметні черги. Я слухав тріскотню автоматів, до якої незабаром додались вибухи, і весь цей шум та гармидер здавались мені далекими-далекими. Голосніше за гомін війни у голові лунав голос мого покійного діда. Хриплий, тремтячий голос співав мені, як колись у дитинстві:

Ой, хто, хто Миколая любить?
Ой, хто, хто Миколаю служить?
Тому Святий Миколай
На всякий час помагай,
Миколаю... Миколаю...

Наш опорний пункт був в стороні від позицій, на яких тривав найбільш запеклий бій. До нас лише зрідка долітали випадкові кулі. У повітрі гуркотіло та тріщало. Ротний «Панда» віддавав команди, поперемінно говорячи по двох раціях, і мобільному телефону.

«Центр, Центр, чому в вас ДШК мовчить?!», - кричав Панда. «Загасіть той 15-й орієнтир, щоб я більше про нього не чув! Муха, брат, насип від себе до нас на фланг, я скоректую...»

Мій дідо завжди співав цю пісню на День святого Миколая. І в нього завжди була для мене чоколяда. Не магазинна, а така: великою грудкою, розміром, як два дідових кулаки. Ніяка магазинна шоколадка не могла зрівнятись з нею за смаком. Зараз мені цікаво, де він брав таку смакоту, а тоді, у дитинстві, було байдуже звідки вона взялася. Я лише чекав, доки дідо Влодко візьме старезного ножа з підгорілою ручкою, і відколе мені великий кавалок...

Ой, хто, хто спішить в твої двори,
Того ти на землі і морі
Все хорониш від напасти,
Не даш йому в гріхи впасти,
Миколаю... Миколаю...

Бій перемістився ближче до нас. Пора було виходити на сусідній опорник. Цього разу в нас було підкріплення. Ввечері приїхав начальник прес-центру АТО з двома офіцерами. Привезли свіжу пресу, та планували зранку зняти сюжет про нашу бригаду. Але попрацювати офіцерам прийшлося вже у ночі. Разом з ними я побіг до «Матросів», чиї позиції знаходились в кінці вулиці.

Атаки не було. Хлопці, щільним вогнем притисли ворога до землі. По рації передали, що бойовики запросили перемир'я через контактну групу з припинення вогню.

Можна було повертатися.

Хвилин двадцять було тихо, лунали лише поодинокі постріли. Потім по нас знову вдарили.

На Миколая в діда завжди стояла ялинка. Велика, прикрашена старими іграшками, прив'язана до клямки балконних дверей, щоб не впала. Бабця Анда пекла пиріжки з квашеною капустою. Я дуже любив ці пиріжки і ще досі пам'ятаю їх смак. Дідо та бабця жили бідно, але я, мій двоюрідний брат Юрко та сестричка Христя завжди отримували від них гроші у подарунок. Дідо підходив до нас, обнімав та запихав купюру у кишеньку на сорочці. І коли я уявляв собі святого Миколая, то в нього завжди було дідове обличчя.

Ой, хто, хто к ньому прибігає,
На поміч його призиває,
Той все з горя вийде ціло,
Охоронить душу й тіло
Миколаю... Миколаю...

На «Центрі» закінчились «мухи» та заряди до протитанкового гранатомету. Закінчувались патрони. Міша побіг до старенького фольксвагена, який нам подарували волонтери, а ми почали збирати боєприпаси - всі, які були в хаті. Старшина - Сергій загрузив повний багажник та поліз у машину, я заскочив на заднє сидіння, а замполіт Сан Санич сів за руль. Міша відкрив ворота, фари блимнули і в асфальт перед «фольксом» вдарила куля. Ворожий снайпер чекав на нас. Куля просвистіла над самим вухом Михайла та дивом не потрапила у авто. Сан Санич рвонув у темряву з виключеними фарами. Одною рукою він тримав кермо, а другою прибор нічного бачення. З монокуляром він добре бачив дорогу.

На «Центр» ми під'їхали вчасно. В «Донецька» заклинив кулемет. Гранатомет «Їжака» нагрівся так, що загорівся бронежилет на плечі. Розпечені стволи автоматів ледве випльовували кулі у темноту.

«Владику, кулемет крий, там лівіше від терикона!», - закричав Сан Санич і заскочив у бліндаж.

Через нашу голову перелетів заряд РПГ і на вулиці, коло «Гео» запалала хата...

І ми завжди співали на цьому святі. Мама та цьоця Дара дзвінкими чистими голосами, цьоця Слава, трішки нижчим, грудним голосом і, звичайно ж, дідо. Бабця мало співала, вона весь час щось ставила на стіл. Тато з дядьком Дзюником відкидались на стільчиках і слухали цей спів з щасливими посмішками, а ми, діти, в цей день взагалі були найщасливішими в світі.

Миколаю, молися за нас,
Благаєм Тебе зі сльозами
Ми Тя будем вихваляти,
Ім'я Твоє величати
Миколаю! Миколаю!

Фото: Влад Якушев

Бойовики чотири рази просили перемир'я і кожного разу порушували його, черговий раз довівши, що не мають ні честі, ні гідності, ні сміливості чесно битись до кінця. Вони зганьбили святкову ніч пострілами і отримали від нас металеві подарунки. До ранку по ворожих позиціях їздили їх машини, збираючи загиблих та поранених.

Це була важка ніч, і все ж таки вона булка казковою, бо ми побачили чудо від святого Миколая. Бій продовжувався майже 5 годин, але всі наші бійці залишились неушкодженими. 5 годин вогняного пекла, і жодного пораненого. Хіба це не найкращий подарунок на свято?

26 грудня. Готую блог до відправки. Розпочався бій.

Бій закінчився о 21:15. Поранений наш боєць. Позивний Сірий. Після першого бою Сірий, за старою козацькою традицією поголив голову, залишивши лише оселедець. Він дав слово не збривати оселедця до кінця служби. Коло Сірого розірвався заряд з підствольного гранатомету. Він міг загинути, але залишився живим. Осколок розірвав м'язи на руці та перебив кістку. Сірому вже надали першу допомогу та відправили до шпиталю. Сподіваємось, що його рука швидко загоїться і збереже працездатність. Будемо просити в святого Миколая ще й про таке диво.

У статті використані фото малюнків, намальованих львівськими школярами для воїнів АТО