Мінський процес - це процес заключення та багатьох спроб виконання так званих Мінських угод (2014-2016). Оскільки «мінський процес» виявився довготривалим, а влада вперто дотримується підходу відсторонення суспільства від цього процесу, позиція громади має бути сформульована і обговорена публічно.

Мінськ-3: конфлікт таємної дипломатії

Сьогодні справа дійшла до відкритого міжнародного публічного конфлікту в розумінні того, що відбувається і має відбуватися всередині Мінського процесу.

Мова йде про те, що 9 січня представник України в трьохсторонній контактній групі Роман Безсмертний заявив, що угод «Мінськ-2» не достатньо для досягнення миру, тому що ці угоди (як каже Безсмертний) навіть на 50% не відповідають на ту проблематику, з якою зіткнулася Україна і світ на території українського Донбасу.

Далі Президент України Петро Порошенко на своїй прес-конференції 14-го січня заявив: «Давайте припинимо інсинуації щодо Мінську-3. Цього не існує і сподіваюся, не буде існувати». Окрім того, Президент Порошенко визнав, що Рада ЄС тиснула на нього з метою переглянути ту частину Мінських угод, де йдеться про контроль над українським кордоном. Тобто мова йшла про прямий тиск ЄС на Україну, щоб вона погодилися на режим окупації Донбасу і злегка заморожений конфлікт, який швидко підігріватиметься і відновлюватиметься в будь-який момент.

Отже маємо:

1) відсутність розуміння чи бажання публічно визнавати українською владою довготривалість і неефективність Мінського процесу;

2) конфлікт бачення Мінського процесу всередині української влади;

3) тиск ЄС, що спрямований на перегляд Мінських угод на користь Росії з явними втратами для України і небезпекою поширення цього конфлікту на всю територію так званої Новоросії.

У цій ситуації найправильніше було б її проаналізувати, чесно сказати все громаді і попросити підтримки. Натомість українська влада продовжує гратися у таємну дипломатію, постійно брешучи своїй громаді про примарні успіхи Мінського процесу.
Отже чи є «Мінськ-3» і чому це стало настільки важливо для Президента України, що він почав заперечувати початок процесу «Мінськ-3»?

Перші «мінські угоди» («Мінськ-1»), куди входив Протокол (5 вересня 2014 р.) та Меморандум (20 вересня 2014 р.) торкалися тимчасового перемир'я на Сході України у збройному конфлікті (а фактично війні) між Росією і Україною, яку також маніпулятивно називають в Росії та деяких інших країнах внутрішнім конфліктом (громадянською війною).

Другі «мінські угоди» («Мінськ-2») від 12 лютого 2015-го року являли собою Комплекс заходів щодо виконання Мінських угод (Протоколу та Меморандуму, тобто «Мінська-1»).

У своїй же прес-конференції Президент визнав, що «Зараз Мінські домовленості потребують нової дорожньої карти - нових дат, коли сторони беруть на себе зобов'язання імплементувати всі без виключення пункти Мінських угод до конкретної дати і в відповідній послідовності».

Дуже сумнівно, щоб Президент не розумів, що такі дати і зобов'язання потребуватимуть окремого немалого часу перемовин і нового документу з умовною назвою «Терміни, зобов'язання сторін та опис способів контролю за послідовною імплементацією Мінських угод».

Отже те, що Президент сказав на своїй прес-конференції, що «Мінська-3» не існує - лише казуїстика. Бо Безсмертний говорив, що процес «Мінськ-3» почався (а завершитися він має підписанням вищезгаданого умовного документу). А Президент мав на увазі, що раз такого документу нема, то і процесу Мінськ-3 нібито не існує.

Водночас це казуїстичне заперечення Президентом «Мінська-3» наштовхується на його ж свідчення: 1) Дорожня Карта виконання Мінських угод потрібна і перемовини щодо цього мають завершитися підписанням якогось документу; 3) на Україну тиснуть в ЄС з метою послаблення її позиції в питанні контролю за кордоном. Відтак Президент визнав, що можливий «Мінськ-3» обов'язково включатиме в себе спроби переглянути Мінські угоди під тиском ЄС на користь Росії.

Оскільки Президент Порошенко далекий від рефлексії того, що він говорить і заявляє на фоні того, про що він проговорюється, то стають зрозумілі три обставини: 1) «Мінськ-3» є, як би це не заперечував Президент; 2) «Мінськ-3» йде у формі таємної дипломатії, а заперечення владою існування «Мінськ-3», як і раніше пов'язано з небажання визнавати цю таємну дипломатію; 3) громада, як і раніше усувається від Мінського процесу.

Тому напрошується важливий і основоположний висновок - неефективність Мінського процесу пов'язана найбільше саме з тим, що замість широкого залучення української громади влада продовжує намагатися досягти миру шляхом таємної дипломатії.

Мінськ-3: позиція української громади

Давайте спробуємо пригадати, які несподівані для Росії кроки зробила Україна за весь час війни?

Чи були для Росії несподіваними українські спроби збільшити кількість мобілізованих військових (чисельний склад ЗСУ), спроби хоча б кількісно відновити стару військову техніку і додати трохи нової, спроби забезпечити лінію фронту інфраструктурою та оборонними укріпленнями? Ні все це не було несподівано для Росії. Про це українська влада мало розповідала власній громаді, але ворог все це чудово знав - дуже часто навіть краще, ніж сама українська влада.

Що ж було несподіваним для Росії за весь цей час, що змусило російську владу змінити стратегію війни проти України?

Було всього чотири такі речі: 1) громадський спротив у крайніх точках так званої Новоросії - у Маріуполі та Одесі; 2) суттєва активність українських волонтерів в зоні АТО; 3) несподівані (які не керувалися з Генштабу) військові операції українських (за походженням громадських) добровільних збройних формувань; 4) громадська товарно-енергетична блокада Криму.

Саме ці дії української громади були несподіваними не тільки для російської влади, але і для української влади. Саме ці дії суттєво вплинули на зміну стратегії Росії - закриття проекту «Новоросія» і моральні втрати російської влади в Криму.

Отже бравурні звіти української влади про «ми зупинили ворога» насправді лише незначною мірою спричинені українською владою. Так Збройні Сили України встигли поступово замістити собою громадський визвольний рух Донбасу - волонтерів та добровільних збройних формувань. Але щодо Криму можна визнати успішними лише дії української громади, оскільки українські владно-олігархічні структури на повністю законній підставі налагодили контрабандну реальність існування російської окупації в Криму, яка влаштовувала і українську, і російську влади.

Враховуючи все це, що несподіваного можна придумати всередині Мінського процесу на етапі «Мінськ-3»?

Тут потрібно включити знову громадську винахідливість. Адже для блокади Криму потрібно було, що громадські активісти не тільки придумали, але і поширювали ці ідеї протягом багатьох місяців.

Щонайперше українській громаді потрібно переглянути основну орієнтацію Мінського процесу - вибори на окупованій території ТОРДЛО (Тимчасово Окуповані Райони Донецької та Луганської Областей).

Зараз ситуація виглядає так:

1) мають пройти вибори в ТОРДЛО, тобто лише мешканці цих територій мають вирішувати долю частини України, що неправильно;

2) вибори на окупованій території є морально сумнівними за багатьма обставинами (під контролем ворога, без участі багатьох корінних жителів, що виїхали звідти, за участі російських громадян, які швиденько отримали квазігромадянство ДНР-ЛНР);

3) Росія після виборів матиме легітимні підстави для встановлення свого протекторату на всій території при формальній належності її до складу України.

Отже пропонується стратегічно змінити ситуацію - не переміщені (в інші міста України, в інші міста Росії чи навіть з Росії на Донбас) жителі Донбасу мають вирішувати долю окупованої частини Донбасу, а вся Україна громадян з постійним місцем проживання має вирішувати долю Донбасу.

Це основне послання владі - почуйте громаду України, а не Донбас.

Отже потрібен загальнонаціональний референдум з простим запитанням до всіх громадян України - 1) чи хочуть громадяни України, щоб ТОРДЛО входили до складу України в якості автономної території і чи виступають вони таким чином за федералізацію України; 2) чи хочуть громадяни України, щоб ТОРДЛО входили до складу України без будь-яких особливих статусів, як і входять решта областей України.

А щоб позбавити ілюзій ТОРДЛО за будь-якого сценарію розвитку подій, можливо задати ще й наступне питання: Чи вважаєте ви за необхідне надати право ЗСУ зруйнувати інфраструктурні та промислові об'єкти ТОРДЛО у разі їх повторної агресії на вільну частину України.

Для всіх критиків останньої пропозиції прошу прочитати ще раз, про що саме питається - мова не йде про вбивство мирних громадян чи навіть озброєних, а саме про руйнування економічного потенціалу окупованого Донбасу як ту ціну, яку мають заплатити окуповані території в разі їх повторної агресії супроти вільної частини України.

Суть цих пропозицій така, що вони не знижують своєї ефективності, коли стають публічними, а навпаки - лише публічний їх характер дозволяє досягнути стану демократичної дилеми: воля України поглинає волю її окремої території, якщо ця території визнає себе її частиною.

Отже тут принцип щодо ТОРДЛО має бути простий. Хочете бути в Україні, маєте жити за її правилами. Хочете жити за своїми правилами - геть з України. В чужий монастир зі своїм статутом не ходять.

Перетворення локального громадянського протистояння на Донбасі у загальнонаціональне громадянське волевиявлення поставить крапку на таємній дипломатії української влади, на таємному тиску ЄС, на блюзнірській позиції Росії.

Я не думаю, що це єдині несподівані для ворога дії української громадськості. Я лише показав, як потрібно мислити, щоб продовжити амбівалентну стратегію розподілених дій громадськості для гібридного спротиву у гібридній війні.

Саме такого типу ідеї можуть змінити стратегію війни Росії з Україною і навіть її завершити.

Сергій ДАЦЮК для UAINFO