Про «Дівчину з Данії» стільки говорять, що оминути увагою цей фільм годі й намагатися. Тут і інтрига - чи відбере актор Еді Редмейн «Оскара» у Леонардо Ді Капріо, й історично-соціальна тема - перша в історії хірургічна операція зі зміни статі та драматична історія життя, яка цій операції передувала.

Знаю, що люди з усталеною негативною позицією до представників ЛГБТ упереджено ставляться до фільму й наперед відмовляються його дивитись, та як на мене, цей фільм розкриває абсолютно інші проблеми, аніж сексуального самовизначення. Сюжет розвивається досить стрімко: ось ми бачимо молодих і палко закоханих чоловіка й дружину, а вже через трохи чоловік не може стримати нервове тремтіння від дотику до жіночих панчох. Осмілівши, одягається у нічну сорочку дружини й цілується із незнайомцем на вечірці.

І все, здавалося б, дуже просто, але насправді ні. Еді Редмейн своєю геніальною грою не тільки розповідає історію датського художника, але й ставить усім нам питання «А чи вмієте ви бути настільки відвертими із собою, як цей хлопчина?». Коли його герой Вейнар одягає сукню і перетворюється на Лілі, до нього приходить розуміння - ось воно! Ось ця тендітна жінка - і є його сутність, а відповідно такою має бути і зовнішня форма. У цьому питанні Вейнар, а точніше вже Лілі безкомпромісні - відчувши себе жінкою, він не може говорити, одягатися, контактувати з іншими людьми як чоловік. Навіть усвідомлюючи, наскільки радикальна й революційна, а також багато в чому незрозуміла суспільству така його метаморфоза, Лілі стоїть на своєму - чи не геройський вчинок? Уміти бути чесним із собою і оточуючими - насправді інколи це дуже, дуже й дуже важко, ось чому багато хто обирає життя з обманом. Інколи оманливо здається, що прикидатись, жити не своїм життям, брехати собі самому - то простіше й правильніше, але насправді це страшно. Найправильніше - бути собою, і як жаль, що багато хто уникає цього.

Інша проблема, яка теж лежить на поверхні, чітко ілюструється сценою у сквері (далі невеличкий спойлер, вибачте). Два «тіпочка» побили Вейнара, розгледівши під легким жіночим макіяжем чоловіка, ще й не скупились на лайку. Суспільство завжди схиляється у бік консерватизму, коли йдеться про якісь зміни: будь то питання про гомосексуальність, наплив біженців, використання альтернативних видів енергії тощо. Бути не таким як усі страшно, коли мова йде про справді серйозні речі. Й треба мати цілу купу «міцних горішків», аби протистояти суспільному «фе» й колективному «навіщо ти це робиш».

А взагалі, зізнаюсь, найбільше у фільмі мені сподобались декорації квартири, у якій жили Ейнар та Грета. Ось я б із задоволенням жила у тих безмежно синіх, наповнених глибоким світлом, майже немебльованих кімнатах.

І останнє: якщо Редмейн отримає «Оскара», щиро порадію за нього. Бо я хоч і Лео-бот, але ціную талановиту акторську гру.