Наталія Яресько була названа в якості оптимального для України прем'єр-міністра - не заштатним аналітиком чи журналістом скандального штибу, а міністром економічного розвитку і торгівлі Айварасом Абромавічусом. Тим самим, який подав у відставку, звинувативши деяких впливових персонажів із президентського оточення в корупції та гальмуванні реформ. На думку міністра, Яресько могла би стати якнайкращим головою Кабміну, оскільки у неї «немає темних зв'язків з українськими олігархами» та впливовими політиками. Ба більше: Яресько, за словами Абромавічуса, «має отримати повну свободу дій, carte blanche на призначення міністрів за своїм бажанням, без жодних політичних чи фінансових впливів або зв'язків».

І все б нічого, але, схоже, ніхто «нагорі» не бачить процесів, які йдуть у «низах» українського суспільства. Більше того: майже безплідно витративши час на розмови про реформи, чинний уряд (власне, не лише він, а і парламентська коаліція та президентська адміністрація) загнав країну в таку ситуацію, коли дискредитована (вкотре вже!) сама ідея реформ, а зубожіння десятків мільйонів людей (80% українців, за даними ООН, вже зараз є бідними, а у найближчі місяці ці показники зростуть не менше, ніж до 90%) неминуче веде до широкомасштабної соціально-політичної кризи - і повної зупинки прогресивних перетворень, який би геній-технократ не очолив владу та яка би програма перетворень не була ним запропонована.

За прикладами такої відсутності бачення далеко ходити не треба.

«Ми готові далі працювати, але нам потрібна реальна підтримка коаліції: безумовна підтримка програми реформ, програми співпраці з МВФ, в тому числі необхідно терміново ухвалити закони, які дозволять забезпечити прозору приватизацію; жодного політичного втручання в зміну керівництва ТОП-60 держпідприємств на базі незалежного номінаційного комітету; деполітизація Державної фіскальної служби... Я закликаю політиків зберегти державу, піти від політичних інтересів і спільно боротися за наше майбутнє», - наголосила Наталія Яресько минулого тижня на позачерговому засіданні уряду. Сказано наче й добре, але...

Але реально ще кілька підвищень ще цього року тарифів на електроенергію, опалення, гарячу воду тощо українські громадяни можуть не витримати - і психологічно, і за своїми фінансовими можливостями. Вже зараз настрої у суспільстві щодо цього вельми «гарячі».

Якщо ж урахувати, що це йде бік-о-бік зі скороченнями робочих місць у бюджетній сфері, різким зменшенням фінансування освіти, науки й медицини, збіганням внутрішнього ринку (а це теж помітне падіння числа робочих місць) і так далі, і таке інше - жодного позитиву, - то на весну чи осінь «точка кипіння» буде досягнута, і соціально-політичний вибух стане практично неминучим. Так, є декілька позитивних макроекономічних показників, але вони вплинуть на життя пересічного українця лише через кілька років, а жити потрібно сьогодні й завтра. Тож вислів «робити це слід було вчора» в сенсі українських економічних реформ нині перестав бути фігуральним.

Бо що ж бачитимуть громадяни в результаті, навіть якщо все те, про що сказала Яресько, буде здійснене бездоганно? Власне зубожіння, деградація медицини й освіти, скорочення робочих місць поєднуватимуться з новими кредитами, які треба буде віддавати, та розпродажем за безцінь (а інакше за умов війни та кризи бути не може) державного майна, продовженням практики виведення мільярдів в офшори та жируванням нуворишів і їхніх «мажорів»-нащадків. Це навіть якщо не зважати на чинник «гібридної війни» - а в цій війні Росія обов'язково цього чи наступного року намагатиметься здобути перемогу, бо на більший термін у неї не вистачить ресурсів.

Не можна сказати, що Наталія Яресько зовсім не бачить проблем, які створює для України війна. Вона в одному з недавніх виступів зазначила, що це така війна, «за яку ми платимо не тільки людськими життями, а й фінансово, фактично субсидуючи електроенергію і газ для того регіону. Ми також втратили 20% економіки». Це вірне, але неповне бачення проблеми. Росія витрачає мільярди на те, щоб розкладати український тил, вкладаючи гроші в телепропаганду (в тому числі і шляхом створення нескінченних серіалів), у фінансування «правильних» друкованих видань «в Украине» і відповідних сайтів, у витіснення української мови з медіа-простору - бо ж таким чином стверджується «русский мир», у підтримку певного штибу «громадських організацій» тощо. Україна потенційно здатна не лише успішно протистояти всьому цьому, а й перемагати на інформаційно-пропагандистському полі «гібридної війни», - але на волонтерських засадах, як це робиться вже два роки, це неможливо. Не в останню чергу тому, що громадяни (в тому числі й волонтери) істотно збідніли, й у них закінчуються всі можливі ресурси - і фінансові, і фізичні, і моральні. Влада ж, зі свого боку, не лише не сприяє їм (провальна діяльність «мінстеця» свідчення цього), а й заважає.

Утім, у реформаторів завжди напоготові приказка про рибу - можна один чи два рази нагодувати людей рибою, а можна дати їм вудки і навчити її ловити. Все вірно, але під час навчання й риболовлі люди не повинні падати від голоду, чи не так? І щоб витягнути рибу, особливо велику, потрібна сила. А де її взяти нужденній людині?

Інакше кажучи, ідея Абромавічуса запізнилася щонайменше на півроку. Технократи за допомогою класичних рецептів уже не врятують економіку України - потрібні екстраординарні заходи. Ба більше: якщо півроку тому могла успішно та швидко спрацювати «польська модель» 1989-91 років, то тепер мало годиться і вона (зі списанням і замороженням понад половини зовнішнього боргу, з наданням Німеччиною великого гранту для підтримки стабільності злотого, зі спеціальними соціальними програмами тощо).

Слід шукати щось своє, екстраординарне - таке, щоб уникнути вибуху, поки хтось готує «вудки», а хтось учиться «ловити рибу». Та й «воду» потрібно за цей час очистити, щоб не була такою каламутною, а це справа не одного дня...

...А тим часом уряд - замість того, щоби приборкати сваволю олігархів, які тими чи іншими методами контролюють енергетичну сферу в країні (і мають вельми сумнівні з погляду відповідності національним інтересам погляди), потурає їм, перекладаючи на пересічних громадян увесь тягар кризи та доплачуючи цим олігархам з бюджету (бо ж субсидії - це і є така доплата). А тим часом державний бюджет на 2016 рік, до якого, за словами Яресько, у МВФ немає зауважень, веде до незворотної руйнації більшості вітчизняних наукових шкіл і переводить Україну навіть не у «третій світ», а кудись далі.

А тим часом ситуація на фронті, де командування дозволяє ворогу буквально розстрілювати українських бійців, не побоюючись наразитися на вогонь у відповідь («ми дотримуємося Мінських угод!») може повсякчасно вилитися у щось непрогнозоване. І так далі, і таке інше. Чи достатньо бути технократом, щоб розв'язати всі ці проблеми?