Спостерігаючи за підготовкою нового законопроекту про освіту, вичитуючи різні його редакції, вислуховуючи коментарі і пропозиції на різних нарадах, отримую дуже неоднозначні враження. Люди пишуть закон, керуючись основним мотивом: як їм буде легше працювати. Вони враховують ті незручності, які в них виникають під час повсякденної роботи, і чесно намагаються врегулювати вирішення цих незручностей в новому законі.

Скажімо, Міністерство освіти і науки прописує гіпертрофований перелік своїх повноважень, деталізуючи його до дрібниць. Це щоб ніхто не поставив під сумнів ці повноваження, бо ж відстоювання їх в повсякденному житті забирає чимало часу і сил. А так - все буде чітко і зрозуміло. Те, що при цьому можуть обмежуватися академічні свободи і автономія навчальних інституцій, не так важливо. Адже ж до цих пір ніхто точно не знає, в чому має полягати ця автономія, а завдання поточного управління треба вирішувати щодня.

Ректор університету, ніскільки не сумніваючись, прописує у своїх пропозиціях до закону ті навчальні дисципліни, які, на його думку, необхідно засвоїти майбутнім вчителям для подальшої сертифікації (і які викладаються в його університеті). Перелік цих дисциплін він вважає необхідним на законодавчому рівні закріпити для цілої України, тому що з його особистого погляду воно має працювати найкраще. Власний досвід і практика життя своєї інституції диктують, що треба робити. Подивитися на речі очима інших людей, чия практика життя дещо інша, не вважається доцільним.

Незалежний експерт з освіти (якого я особисто дуже поважаю) вірить в те, що треба законодавчо примусити всі університети до нової, «більш демократичної» структури внутрішнього управління, щоб позбавити їх «ректорського феодалізму». Обґрунтовуючи це, між іншим говорить: «ми порадилися з тестем, який багато років був проректором університету, і дійшли висновку, що це треба робити». Те, що в інших університетах можуть бути інші ректори, інші тесті, і взагалі інші проблеми, то не важливо. Важливо, що «нашу демократію», наші правила гри, які ми вистраждали у власному житті, тепер можна приписати для всіх.

Протягом тривалого часу доводиться спостерігати, як люди, що вважають себе фахівцями, щиросердно, з добрих намірів і зі святою вірою у свою правоту нав'язують усій країні своє власне розуміння цілей і завдань освіти. Всі, хто не згоден з цим, хто не потрапив у список запрошених, ну, ... просто їм треба буде перебудуватися. І взагалі, то їхні проблеми.

Ще одним цікавим елементом нашого законописання є схильність вживати в нормах закону слово «може». Наприклад: «Для забезпечення профільної освіти можуть залучатися заклади вищої, професійної, позашкільної освіти та інші заклади». Слово «може» (чи «можуть») часто вживається в законодавстві взагалі, хоча, на мій погляд, воно по суті обскурантистське. Якщо щось можна робити, то чи означає те, що можна і не робити? Якщо так, то для чого писати, що «можна», якщо варто просто не забороняти це робити? Сама присутність слова «може» в законі завжди буде надавати людям відчуття невизначеності, невпевненості у своїх правах. Люди орієнтуються на слово «може» і бояться робити те, про що не написано «може». Будь-який орган влади в праві в ручному режимі заборонити те, про що в законі не написано «може». Оскільки багато чого з того, що людям чи організаціям треба робити на практиці, неможливо згадати в законах, то простір для свавілля чиновників регуляторних служб залишається чималий. Звичайно, юристи якось тлумачать всі ці норми, врегульовують суперечності. Але для мене очевидно, що саме слово «може» в законодавстві є елементом такої правосвідомості, в якій ніколи до кінця не зрозуміло, що ж все-таки можна, а що ні. Тому в остаточному рахунку все вирішують сила і дискреція.

Катастрофічність ситуації з законодавством про освіту в тому, що воно містить багато корупційних ризиків. Якась дивна логіка спонукає наших законотворців закріплювати в законах монопольні функції таких важливих інституцій як зовнішнє незалежне оцінювання, єдина державна електронна база освіти. Те, що за виконанням цих функцій будуть стояти відповідні люди, яким віддається майже абсолютна влада над мільйонами громадян, чомусь ніяк не спонукає до думки про збалансування та розумні противаги. Адже монополія - це завжди джерело корупції. Нічого цього не відбувається. Вочевидь побутує думка, що варто призначити «хороших людей», і все запрацює без ризиків. Недалекоглядність такої позиції вражає безмірно.

До того ж неозброєним оком видно, що законодавство майже повністю корпоративно лобістське. Навіть ті експерти, які позиціонують себе як незалежні, зазвичай готові віддати стратегічно важливі функції державі без будь-якого збалансування, і таким чином грають в інтересах корпорації чиновників та посадовців.

Корпоративний лобізм мабуть не був б таким поганим явищем, якби у освітянських чи відомчих корпорацій було б якесь системне уявлення про їхню місію для цілого суспільства. Якби вони мали інтегроване розуміння загальних цілей суспільства і того, як їхня корпорація допомагає досягати цих цілей. На жаль, всього цього немає, або ж воно існує у, так би мовити, формалізованому, «паперовому» вигляді і використовується переважно для офіційних процедур.

Іноді лобіювання націлене на відновлення природної справедливості щодо окремих груп, інтересам яких існують значні загрози. Ці групи намагаються мобілізуватися і відстоювати закріплення своїх прав на законодавчому рівні. Таке лобіювання є радше адвокацією. Інтуїтивно вона викликає співчуття серед десижин-мейкерів, зокрема, і тому, що зазвичай інтереси цих груп все-таки не вдається врахувати повністю. Система сформована так, що зламати її видається недосяжним.

Але у багатьох випадках лобізм виглядає відверто егоїстичним. Все формується за принципом, хто встиг відстояти свої інтереси, той отримає свої бонуси. Хто зміг опинитися в потрібний час в потрібному місці, в силу певних обставин закріпив свій авторитет, той добився потрібних йому рішень. А інші - ну, то їхня справа.

Втім проблема не така проста. Практика показує, що врегулювати все в законі неможливо (принаймні, якщо його писати таким чином, як у нас це прийнято). Тому закони в нас переповнені фразами з розряду: «те і те... регулюється іншими нормативно-правовими актами або постановами Кабінету Міністрів». Іноді люди схильні пропонувати такі приписи тоді, коли під час дебатів їм не вдається відстояти своє формулювання норми закону. Здається, їм простіше віддати якісь рішення на відкуп Кабміну чи Міністерства, відкласти на потім в надії, що згодом таки вдасться добитися свого. Але що це означає на практиці? Що більше таких формулювань, то більше питань будуть вирішуватися в закритих кабінетах чиновниками, які працюють за невелику зарплату і, цілком можливо, зацікавлені у додаткових заохоченнях. Вочевидь там можна домовитися і пролобіювати потрібні комусь рішення. Це буде відносно легко для вас, якщо ви перебуваєте близько від Кабміну чи Міністерства, якщо у вас там є знайомі, друзі, «свої люди». Але не так легко, якщо цього всього немає, якщо ви живете десь у віддаленому місці, в регіоні. Тоді ви будете змушені послуговуватися абсолютно непридатними для вас правовими нормами, які не враховують особливостей і потреб вашого життя.

Власне, всі такі формулювання відкривають простір для дискреційних рішень, що будуть прийматися в ручному режимі під час консультацій з вузьким колом людей. Інтереси тих, хто з якихось причин не потрапив до цього кола, об'єктивно не можуть бути враховані. Просто нікому їх врахувати. Про інших ніхто не думає, бо зручність власної роботи - це головне мірило всіх цінностей. Підозрюю, це стосується не лише освітнього, але й іншого законодавства в Україні.

Спостерігаючи за людьми, які все це роблять, я далека від думки, що вони мають якісь злісні мотиви. В більшості випадків - ні. Вони лише керуються своїм практичним досвідом. Роблять так, тому що це зручно і тому що вони так звикли. Це здається їм простим здоровим глуздом. Про те, що в більшості випадків пропоновані ними норми об'єктивно не враховують інтереси багатьох людей і створюють сприятливі умови для корупції, ці люди не замислюються. Якщо ж їм сказати, то це викличе подив, усмішку, або ж навіть образу: «Ви хочете сказати, що я корупціонер? Ви вважаєте мене нечесною людиною?» - «Але ж ви закріплюєте незбалансовані правила гри, які можуть бути використані для зловживань в майбутньому» - такі аргументи їх не вражають.

Все це говорить лише про те, що наша законотворча і правова культура перебуває на дивовижно примітивному і низькому рівні. Люди, які ініціюють закони чи поправки до них, дуже часто не здатні вийти за межі свого корпоративного світогляду, подивитися на проблеми очима інших. І, головне, не розуміють, для чого це робити. Для чого враховувати в законах інтереси всіх, якщо потім, в приватних контактах можна домовитися? Для чого встановлювати прозорі і збалансовані правила, якщо багато чого можна повирішувати «в робочому порядку»? В силу давніх традицій ніхто з них не ставить собі за мету зробити закони інклюзивними, з чесними, прозорими правилами розподілу повноважень, зрозумілими і прийнятними для всіх. Немає навіть такого розуміння, що це можливо і що цього треба прагнути. Те, що наші закони - це закони не для людей, а для окремих людей, не вважається лихом. Це - об'єктивний модус існування, який визначає логіку дій. Матриця колективної свідомості, вийти за межі якої не уявляється можливим.

Чи можна нам покращити культуру законописання? Перейти на якийсь якісно новий рівень правосвідомості? Скажу чесно, я не знаю. Принаймні я не вірю в те, що це можна зробити швидко. Не дуже вірю в те, що цього можна досягти лише просвітницькими заходами.

Якщо навіть і так, то просвіта має бути направлена на прищеплювання елементарної любові до ближнього, поваги до людей, їхніх прав і свобод, привчання до системного і послідовного оцінювання кожної норми закону на предмет, чи не порушує вона ці прості принципи людяності. Припускаю, що з часом ми зможемо здолати це. З часом люди повинні дійти розуміння, що закони пишуться не для окремих людей. Що збалансованість інтересів і повноважень - дуже важливий елемент законодавства. Інтереси кожної людини мають бути враховані, кожен унікальний досвід має бути легітимізований. Закони для чиєїсь практичної зручності - це зневага до людей, до всіх, хто з якихось причин не потрапив у відповідний кабінет, але хто також є громадянином нашої держави, порушення їхніх громадянських прав, а також цілком серйозна підстава для корупції. Корупція - це не корупційні дії, це сприятливі умови для таких дій.

Мені хочеться вірити, що колись наші принципи і традиції законописання будуть змінені. Але вочевидь прогрес може бути досягнутий ціною великих конфліктів, і то якщо Україна залишиться цілою, незалежною державою. Мені б дуже хотілося, щоб залишилась. Але спостерігаючи за всією цією кабінетною законотворчістю, я все більше і більше тривожусь за це.