Про правила гри для реформаторів, актуальні зі вчорашнього, 16 лютого, вечора.

Сталість реформ за останні два роки значною мірою забезпечувалася спроможністю громадянського суспільства змінюватись, розвиватись, модифікувати себе, якщо подобається – мутувати швидше, ніж корупційні еліти. Фактично, це було протистояння місій, пасіонарності і невидимих капіталів (соціального, наприклад) з одного боку і великих грошей та найнятих юристів і піарників з іншого. 

Невідставка уряду стане стрес-тестом на спроможність громадянського суспільства досягати здійснення реформ в межах нової, олігархічної коаліції. Ймовірно, кількість реформаторських законопроектів, які вдаватиметься приймати, значно зменшиться, а кількість необхідних зусиль значно зростатиме. Блокуватиметься вповадження вже прийнятих норм, відбуватиметься непряме саботування місій реформ.

В нових умовах підхід широкого тиску по всіх фронтах більше не буде продуктивним, а ключовою спроможністю для успіху стане вміння управляти порядком денним. Коли мало ресурсів, а цілей багато, треба вміти обирати головне.

Спроможність формувати й узгоджувати порядок денний – це функція дорослості, зрілості, яка мусить сформуватися в громадянському суспільстві зсередини. Покладатися на донорів можна в рамкових питаннях цінностей і місій, але не пріоритетів, бо пріоритети донорів переважно сформовані виходячи зі внутрішньої логіки країн їхнього походження, а не з розуміння українських оперативних контекстів.

Це фактично означає, що реформи продовжаться, якщо громадянське суспільство зможе порозумітися і піти далі в стратегічному партнерстві з некорупційним (таким, що базується на створенні доданої вартості, а не споживанні ренти) бізнесом. Такий бізнес – це єдиний вид організацій, що постійно існує в умовах прикладної меритократії. Бізнес вміє швидко ухвалювати рішення, ефективно використовувати ресурси – те, з чим у громадянського суспільства складніше.

Але головне в іншому. Бізнес працює на результат. Відсутність результату – це смерть бізнесу. В цьому сенсі найважливішою цінністю для громадських організацій є не гроші – кров чи кисень бізнесу. Цією цінністю є свідомість власників, які вміють досягати результату і залишатися при цьому інституційно цілим. Це свідомість, яка відкидає самовбивчу матросовщину чи форми організаційної прокрастинації.

Громадянське суспільство мусить навчитись бачити в бізнесі, точніше, у власниках бізнесів, партнерів, а не ресурсну базу. Мусить уміти чути їх та їхні підходи. Мусить уміти відстоювати непорушність червоних ліній своїх місій – бізнес настільки ж інфантильний у справах суспільних, як громадський сектор – в управлінських. Для бізнесу така співпраця – це участь у створенні правил гри, перехід від виживання до розвитку. Це розумітимуть далеко не всі власники, але активними є також далеко не всі громадяни.

Коаліція громадянського суспільства і бізнесу має прорости знизу – через конкретні приклади спіпраці вже переважно знайомих між собою активістів та бізнесменів. Там, де відносин немає чи вони неглибокі, найбільшим дефіцитом буде довіра. Саме тут роль посередників могли б відіграти міжнародні донори, внісши у співпрацю свої стандарти, процедури, засоби моніторингу, а деколи – просто статус чи нейтральну територію для зустрічей.

Ресурси не можуть бути головною темою співпраці, та вони важливі. Громадські організації, чиї доходи на 10-20-30% формуватимуться зі внесків громадян чи підприємців – набагато самодостатніші у своїй спроможності відстоювати свій порядок денний. А саме ця спроможність брати на себе відповідальність, домовлятись і виносити одні питання та знімати з порядку денного інші – визначить країну, в які ми всі житимемо.