Часом прекрасні молоді люди розповідають про "часи своєї молодості" – ніби ця сама молодість є їхнім далеким минулим. І в цьому є щось зворушливе, бо в ранній молодості теж уже є своя часова глибина, своя історія. Всесвітня історія власної душі.

Однак із віком, чим глибшим і більшим стає твоє минуле, тим меншого сенсу набуває саме слово "минуле". Ти вже не хочеш його долати так, як долав у юності, ти хочеш радше примирення із часом, ніж війни з ним. Ти вже не протиставляєш себе тому собі, яким ти був три-п'ять-сім років тому. Навпаки, ти хочеш знову влити свою юність в себе – ніби зіграти ще одну імпровізацію на тему старої мелодії.

Минуле ще не минуло, кажеш ти собі. Минуле продовжує жити в собі, і 16-річний хлопчик знову прокидається зранку в квартирі батьків, у своїй кімнаті, де книги і плівкові касети розкидані по підлозі – в такому хаосі, що самої підлоги вже не видно. І ти не можеш встати з ліжка, не наступивши на Платона, Фаулза, альбом Грюневальда чи альбом King Crimson.