Люблю, коли змінюються пори року. Коли розтає сніг і небо таке безжально блакитне! Це особливий період – час ламається, розкришується, й у цих зламах можна відчувати емоційний контакт із минулим. Так яскраво: до відчуттів, запахів і доторків згадуються події і люди.

Недавно я проходила біля шкільних місць і згадала, як такими майже весняними днями я ходила зі школи додому. Ми жили всього за 10 хвилин від школи, але навесні все змінювалось. Ця коротка дорога займала години. Втомлена від уроків, руки в синіх слідах ручки, важкий портфель, у зимовій куртці вже трохи спекотно, але світ манив.

Я тинялась навколо і розглядала кожен кущ, кожне дерево, калюжу, купу напіврозталого снігу. Я знала десятки довгих доріг додому, повз двори, гаражі, вулиці зі платанами, стежки вздовж довгих дротяних парканів. Я знала, де з гірки течуть весняні рівчаки, де живуть бездомні коти, де розлогі дерева, якими можна лазити, і таємні проходи в сусідні двори.

Це був цілий світ у кількох сонних кварталах. Це була ціла вічність у тих кількох годинах повернення додому!