Проте українські реакції на останні події у вітчизняному істеблішменті показують: ми продовжуємо часто стежити за політичними хитросплетіннями не для розуміння того, як вирішуються або не вирішуються нагальні проблеми в країні, а для того, щоб зануритися в захоплюючий серіал, події якого розгортаються в реальному часі.

Серіал, який допомагає трохи відірватися від цих проблем, а разом з ними й від буденної рутини та особистих негараздів.

У даному випадку влада сприймається як «річ у собі», і головний інтерес прикутий до того, як вона зіштовхує лобами її володарів і шукачів, задовольняючи або не задовольняючи їхні амбіції, хто в сьогоднішній серії виходить переможцем, а хто - лузером, і як ці політики взагалі живуть там у себе, в паралельному вимірі.

Зрозуміло, поділ портфелів свідчить про прозорість політики в цілому, а поява нової фігури на тій чи іншій державній посаді може змінити курс у конкретній сфері, пов'язаній з життям усього населення країни або його окремих категорій.

Проблема тільки в тому, що у нас - насамперед в інформаційному просторі, який задає тон суспільним настроям - нерідко спостерігається пристрасна захопленість тим, як влада на владі сидить і владою поганяє, як там наші слуги намагаються перехитрити один одного, щоб залишитися панами.

А їхні первинні функції та злободенні питання, які вони покликані вирішувати в першу чергу, відходять на задній план. Таким чином, ці проблеми у свідомості аудиторії стають гіперреальними - відчутними лише на рівні глядацьких емоцій.

Знову-таки, виправдовуватися це може тим, що детальне вивчення метушні, яка відбувається в політикумі, дає зрозуміти, куди взагалі рухається країна. Дає, але тільки частково. Коли на цьому протягом тривалого часу зациклюється увага, як на чомусь такому, де містяться відповіді на всі питання, починається спотворення.

На цю метушню, безумовно, є соцзамовлення. Гостросюжетний політичний серіал, що йде наживо, навіть якщо він не викликає позитивних емоцій, дозволяє як би залишатися в інформаційному потоці і при цьому забувати про більш неприємні реалії.

Про те, що досі не вирішений конфлікт на Донбасі, який продовжує забирати життя військовослужбовців і мирного населення, від того, що у нас велика кількість переселенців та інших громадян живуть у злиденних умовах, від того, що післямайданна Україна багато в чому залишається домайданною.

Теоретично соцзамовлення має полягати в тому, щоб ігри, в які грають політики, проходили не тільки прозоро, а й максимально оперативно. Оперативно і технократично. Щоб їхнє затягування викликало у суспільства активне роздратування, яке б підштовхувало владу швидше пригадувати про своє менеджерство, і витрачати більше енергії на це.

Серіальне відношення до політики, звичайно, притаманне не тільки Україні, але й всьому світові. Принаймні, там, де є хоч якісь елементи демократії. Але у нас своя специфіка: загальна політизованість нашого суспільства, продиктована державною незрілістю та надзвичайними подіями останніх років.

Але з кіношними настроями здебільшого пов'язані два інших чинники. По-перше, коли політика сприймається як шоу-бізнес, де реалізуються такі загальноприйняті сенси людського життя, як гроші, статус і слава. По-друге, коли світ влади є картою для орієнтації в життєвому просторі.

До речі, в політології є таке поняття, як символічна політика, яке означає «комунікацію, націлену не на раціональне осмислення, а на навіювання стійких смислів за допомогою інсценування візуальних ефектів».

Взагалі-то, кожний, послідкувавши за власною свідомістю, може помітити, коли інтерес до політичних подій диктується громадськими мотиваціями, а коли - серіальними.

Хтось скаже, мовляв, а який ще серіал дивитися, якщо якісних українських, настільки наближених до реальності, майже немає.

Очевидно, так: йшов би зараз другий сезон «Слуги народу», ймовірно, суспільна увага до останніх перипетій у нашому політикумі, була б значно нижчою.

Хоч би як, слід пам'ятати, що серіальне сприйняття політичного життя вигідне маніпуляторам. Оскільки це може успішно використовуватися для відволікання уваги від актуальних проблем, навіть не примушуючи жертву переключати політичний канал.

І тоді наші менеджери, при мовчазному народному схвалені, отримують необхідний час для роботи над тим, що для них є найважливішим - вирішення питань отримання, збереження и розподілу влади з метою задоволення власних або корпоративних потреб.

Окрім цього, коли в очах начебто простих смертних вони щодня стають героями політичного серіалу, це укріплює їхній начебто привілейований статус.