Ось уже два роки, як немає з нами Януковича, але справа його живе. Донбас почутий повсюдно, включно з ООН. І влада обіцяє «почути кожного», як заповідав Віктор Федорович. Будуються «хонки», живуть «ями» і процвітає торгівля голосами з місцями.

Чому це продовжується, ніби й не було Майдану? - Питають себе й оточуючих рядові і генерали Революції Гідності. Відповідають по-різному. Одні в задумі, інші у впевненості. Найбільш щирі останні. Вони точно знають: врятувати країну може лише позбавлення власності еліт. Думаю, десь вже збираються загони у шкірянках для експропріації експропрійованого. Але залишу їх для міліції. А для замислених - рядки власних роздумів. Не дуже приємні, але важливі для сьогодення, коли програно бій, але не програно війну. У прямому і переносному сенсі.

Хоча гідності нам не позичати, але пар революції пішов у свисток. Державні інститути не змінилися. Все обмежилося повстанням, тобто різким протестом у насильницькій і мирній формах. Чому? Важке питання. На нього ще довго відповідатимуть фахівці з опису втрачених можливостей. Я не розумію, чому у нас широкий волонтерський рух для фронту не переростає у такий самий для політики. Напевно, на передову потрапити простіше, ніж у потрібні кабінети. Чи волонтерство оплачується так само, як партії? Ми не знаємо, і це ключове питання. До нього ще повернемося.

Воєнний час як екстремальний і неприродний стан країни не сприяє здійсненню реформ, крім реформи армії та оборонного комплексу. Сподіваюся, розвивати думку не треба? Коли грабіжники ламають двері, ми шпалери не переклеюємо.

Але не можна забувати, війна мотивує бізнес, економіку і політичні проекти. Цим вона небезпечна для мирних людей і вигідна магнатам, які нападають і обороняються, - корупціонерам. Відчуйте різницю. Один бореться за фабрики і заводи, які можуть дістатися ворогові, а інший - просто за Батьківщину. Тут є про що поміркувати, правда? Як і про те, що армія змінюється на краще в жахливих умовах злодійства, безгрошів'я і брехні. Мабуть, все ж є загальнонаціональний інтерес відстояти країну. Але тільки в питаннях війни. У мирних все інакше.

Я б не дуже звинувачував еліту, включно з новенькими, у наших бідах. Якщо система побудована так, як банда, то прихід робін-гудів не змінює призначення формування. У кращому випадку будуть ділитися награбованим. Я це до того, що чинні закони орієнтують усіх нас на їхній обхід. Жити згідно із законом неможливо ні нагорі, ні внизу. Це знає кожен, хто пробував жити, а не існувати. Окрема тема, яку не розкриваю докладно для стислості. Можу відповісти в коментарях.

У нейтралізації підсумків революції, очевидно, винні всі ми як маса людей, яка замість реальних і конкретних вимог кинулася кидатися з одного борту фантазій на інший. То Конституцію захотілося переписати, то відняти заводи, то всім 130 національностям заговорити українською... Зупинилися на доступному - перейменуванні вулиць і боротьбі з кам'яними бовдурами. Звичайно, все це важливі справи, але не погоджені з обставинами, як відвідування бібліотеки у день, коли прорвало каналізацію.

Наша прорвана каналізація - бідність. Через неї народ страждає більше, ніж через несправедливість, і вона винна в тому, що не пишеться українська книга, що не відтворюється історія і не поширюється культура. Культура вмирає без грошей так само, як люди без їжі. Думка не нова, але вона, на жаль, важко доходить до людей, які починають день зі слова «зрада». Тим більше що панічні настрої свідомо підігріваються ззовні і всередині. А проти паніки є тільки один засіб - правда. Вона ж у ще більшому дефіциті, ніж за Януковича. Тоді було два джерела інформаційних потоків: за нього і проти. Сьогодні - повно. Кожна політсила, кожен поважаючий себе грошовий мішок має власні ЗМІ і погляди на майбутнє країни зі своєю участю. Незалежні не виживають через нелояльні до преси закони і тому, що влада грошей сильніша за громадянську совість. На жаль! Але ми ще не скоро визнаємо дію об'єктивних законів у суспільстві.

Життя не в ладах з реалізмом поки вдається. Не хочемо пізнавати дійсність та країну такою, якою вона є. Користуємося новою міфологією замість старої і критичний погляд на свою відсталість і закритість заміняємо патріотичним драйвом. Маємо процес, але не маємо результатів. Комусь від цього добре, а нам погано.

Тут важлива конкретизації поняття «ми». Хто такі «ми» у моїй та інших статтях, присвячених важливим для всіх темам. Говорячи «ми» я маю на увазі людей, які сповідують західні цінності. Хтось буде мати на увазі тільки українців, хтось тільки своїх однодумців. Я це до того, що соціологічний портрет громадян України розмитий. Немає професійних досліджень, і навіть національний склад населення представлено за переписом 2001 року.

Це теж означає відхід від реальності. Звичайно, ми не дійшли до стану Путіна, котрий придумав Росію, якої немає. Про реальність нам говорить Захід. Але ми теж чимало нафантазували про себе, таких волелюбних, відважних і незалежних, але нездатних до політичної організації. Двічі піднімаємо прапори революцій на очах всього світу і двічі замість глибоких і якісних перетворень отримуємо кадровий обмін у верхніх шарах.

У всіх нас накопичилося багато образ. На партії, на олігархів, на Кабмін, на російськомовних, на Меркель, навіть на Папу Римського, який не побив Кирила в аеропорту, що здається нам логічним підсумком зустрічі. Такими образами переповнені ефіри і соціальні мережі. Вони - показник не тільки бажання змін, але і розпорошення суспільної уваги. Кожній групі хочеться свого і негайно. А група - це чийсь електорат, якому політики люблять обіцяти золоті гори і лестити до нестями. Ось так на обіцянках і очікуваннях замішується тісто нових революцій.