Ніхто не зможе зашкодити українцям, якщо вони не зашкодять собі самі. Про це колись писав Іван Мазепа: «През незгоду всі пропали: /Самі себе звоювали...»

Інколи здається, що «самопожирання» - наш історичний фатум. Читаю ось щоденники Євгена Чикаленка 1919 року, тієї пори, коли Директорія залишила Київ і місто на сім місяців перейшло до рук більшовиків, - і раз у раз зупиняюся на записах Євгена Харламповича про те, що повторюється Руїна ХУІІ століття. До цієї думки він повертався раз у раз, дивуючись і жахаючись того дежавю, що його влаштувала історія руками українських горе-провідників.

У ситуації, коли вирішувалося питання бути чи не бути державі, вони примудрялися чубитися! Партії натхненно перетягують куцого каната; бісівщина міжпартійної колотнечі засліплює очі «борцям»; про зовнішнього ворога всі враз забувають; казна розкрадається; «вожді» втікають за кордон, смітять там украденими грішми, ллють крокодилячі сльози і проклинають один одного в статтях та мемуарах...

Видовище національного суїциду таке гнітюче, що важко навіть збагнути: ну, було таке в часи Виговського і Юрка Хмельницького; було в часи Винниченка, Петлюри й Скоропадського, - то, може, вже досить!?

Ні, виявляється, не досить.

Усе повторюється знову. Всі воюють з усіма. Політика остаточно перетворюється в закулісні інтриги й торги. Злодійкуваті очі власників високих кабінетів сповнюються хижим блиском, пальці мертвою хваткою тримаються за бильця крісел, а тим часом приватні літаки про всяк випадок викочуються ближче до злітних смуг. Народ поки що «безмолствує», проте гул його невдоволення наростає. Союзники й друзі за кордоном спантеличено хитають головами, намагаючись запобігти суїциду по-українськи...
Така ось картина дня.

А проте безтурботний парламент ... пішов відпочивати! Вітії, позгадувавши героїв Небесної сотні, знову перейшли на режим «безприв'язного» утримання, забувши навіть про те, що незабаром нікому буде займатися розслідуванням убивств під час Майдану-2014. Через них, депутатів, які не виконали, як слід, своєї законодавчої роботи.

Зате прем'єр демонструє гіперактивність: він, як і раніше, свято вірить у власну незамінність і продовжує шантажувати країну, погрожуючи новими кризами у разі своєї відставки.

Президент завмер у «шпагаті». Можливо, шукає спосіб, як зліпити побиті (не без його участі) політичні горшки?

Генпрокурор, утомившись од «реформ» і критики збоку недругів, утішається черговою відпусткою - перед смертю, кажуть, не надихаєшся.

Юля Тимошенко, наче кінь, який почув звуки полкової сурми, стрепенулася у передчутті нової виборчої гонки...

Ляшко «со други» - з шаленою швидкістю крутиться у політичному піруеті, не втомлюючись при цьому промовляти одразу з усіх телеканалів...

А в повітрі починає витати дух нової Руїни. Звісно, на радість Путіну.

І винен у цьому, як завжди, український політичний клас, якому бракує не тільки державницького мислення, а й елементарної відповідальності за те, що він робить (або не робить).

Час схаменутися, аби не бути проклятими сучасниками й нащадками. Україна не може й далі бути офшорною зоною безвідповідальності, де влада є бізнесом, де не карають за великі злочини і де можна безкарно красти з казни.

На що ж, у такому разі, залишається уповати?

На те, що в тому ж таки політичному класі - попри все - є здорові, відповідальні сили.

На громадянське суспільство, наш здоровий глузд, інстинкт життя і поклик свободи.

Більше сподіватися ні на кого і ні на що. Тільки на себе самих.+

І ще: memento Путін!