Двічі пропущений шанс.

У революції принциповим є не зміна верхівки - це є лише необхідний атрибут, один з найперших інструментів. Принциповою є дві інші речі. Докорінна зміна держави і суспільства, це "два в одному". І поява нової, якісно іншої ідеології. Коли про перше ще якось-так пригадують, то про друге зовсім ніяк.

Серед інших важливих атрибутів, на жаль, є майже неминучі етапи - зовнішня агресія, втручання в громадянський конфлікт сусідів з метою надання сутичкам статусу і розмаху громадянської війни, окупація. Потім революційна оборона, репресії в тилу, вихід на колишні рубежі. Потім революційні війни.

Так, так, війни назовні. Звичайно, останнє неможливе без того, що перелічене вище - і насамперед, без нової ідеології, яка рухає революційні маси та дозволяє рекрутувати нових прихільників, в тому числі, в таборі ворога.

Після майдану 2004 в України був шанс відносно безболісно перейти до другого етапу, використавши оксамитове втручання у свої справи та карикатурну спробу окупації в Сєвєродонецьку лише як привід. Для цього бракувало лише двох речей - державного мислення і державної ідеології. Як у влади, так і в масах.

Період 2005-2015 міг би пройти зовсім по-інакшому, коли Україна взяла б на себе місію демократичного переформатування країн-сусідів, насамперед, радянських та пострадянських колоній. Все отето страшне, що писали і досі пишуть росіянські преси про "технології цветочних революцій".

Для цього потрібна була активна зовнішня політика, в тому числі - далеко не завжди публічна дипломатія. Проте, для думаючих людей виявилось куди цікавішим ділити поміж собою ринки, підприємства і ділянки, а для недумаючих - рахувати, скільки разів Юля підсковзнулася на підборах та розпустила косу, і що з цього приводу сказав старший помічник молодшого двірника.

Ми могли вже тоді впливати на процеси в Туркменістані, Киргизстані, Казахстані, як у сенсі демократії, так і плані енергетичних постачань. Потроху підбиратись до м'якого підбрюшшя Ерефії - її тюркських земель. Вибудувати свою політику з країнами Далекого Сходу. Замість цього всього було всі знають що: казнащо.

Другий шанс нам постав вже два роки тому, і вже зовсім не в режимі лайтс. Здавалося мені, що сама доля веліла почати агресивну революційну політику щодо розвалу Ерефії. Шляхом нанесення ударів там, де ворог не чекає, бо занадто впевнений що там у нього сундук на дубі, а яйця в сундуку, а голка в яйці.

Натомість, маємо годину віщання на Крим та суперечки щодо соцвиплат живучим на Донбасі.

Я хочу сказати лише одне. Іще не пізно. Пізновато, але ще можна. Скоро вже не буде мати сенсу.