Досвід Криму й Донбасу довів, до Росії можна потрапити не лише ногами, тобто не лише «валіза - вокзал - Росія», а навіть не виходячи зі свого будинку. Власне, Росію можна й додому викликати. Приблизно як нечисту силу. Тільки нечисту силу викликають пентаграмою й жертвопринесеннями, а Росію у ваш дім, до вашого міста й вашої країни побутовим хамством, загидженими під'їздами будинків, культурним середовищем виключно з телевізора й нічних клубів, ксенофобією, тотальним злодійством і безліччю інших не настільки значних, проте дуже важливих інгредієнтів. Якщо погоду у вашому місті й у вашій країні роблять різної міри матеріальної забезпеченості й партійної приналежності люмпени й фрики, Росія не забариться.+

Не знаю чому, але чомусь чимала частина нашої країни вирішила, що лише трохи змінивши рецептуру цього чаклунського варива, хіба що перемкнувши свій телевізор на інший телеканал, з тим же успіхом вийде викликати додому Європу. - Тільки тому, що ми такі гарні й навіть не наші «діди», а ми самі «стояли за Європу на Майдані». І начебто навіть почало виходити, щось там з Євросоюзом підписали, й навіть когось там з депутатів було запросили на бал у Брюссельський європалац, але тут у самий непідходящий момент годинник пробив заповітну північ. І ось вони ми, славні запоріжці, у тих же радянських обносках з гарбузом у руках як і раніше стоїмо за європейським порогом, а про наші європейські мрії нагадує лише кришталева туфелька на полиці в бабусиному ще серванті. - Ну що, помахаємо на знак вітання удачливішим попелюшкам з Молдови й Грузії ручкою, і назад на вже звичну нам українську політичну кухню.

І от сидимо ми, значить, зі своїми валізами на пероні, дивимося услід безвізовому потягу, що їде вдалину, а політики нам по гучному зв'язку кожен свою казку розповідає. Ті, хто частить у Брюссельський європалац, що казка на цьому не закінчується. Що принц (або хто там у цій казці буде Меркель?), зачарований нашою колективною чарівністю, сам потім до нас приїде, приміряє нам замість кросівок кришталеву туфельку нового «Плану Маршалла», й далі ми всі разом ситно й щасливо в цій Європі заживемо, треба нам лише трохи почекати. Інші, жовчні «почвенники», що в цій Європі всі трохи заїлися, якщо такого щастя, як ми, не розгледіли, що взагалі їхньому європейському серцю ближче пухка нафтогазова краса нашої російської мачухи, тому не бачити нам цієї Європи, не варто навіть зусиль до цього прикладати. - На будь-який смак версію обирай.

- Брешуть усі ці політики-байкарі, - обурюються ті з нас, хто не вміє жити без брехні навіть самому собі. - Крадуть! - обурено вигукує той, хто жодного разу в житті не платив податки. А чого б Європі нам, таким, які ми сьогодні є, цей безвізовий режим надавати. Лише тому, що, на відміну від сирійців, ми білі й християни? Ми зі своїми валізами й клумаками в Європі не потрібні, так само, як не потрібні Росії біженці з Донбасу, яких з неї усіма силами виштовхують назад, на зруйновану ними ж вигодуваними орками історичну батьківщину - завали розгрібати. Чи думаєте, по наш бік фронту завали менші? - Якщо вважаєте, що вам усі винні, що можна не працювати й усією країною й далі красти або жити на допомогу, таких, що в Росії, що в Європі й без вас вистачає. Така Україна, повірте, не потрібна нікому - нас уже самих від неї нудить.

Але більш ніж сорокамільйонна країна ніяк не хоче нічого у своєму способі життя міняти. Здорові, з руками й ногами молоді люди, як у київському метро, ходять європейськими коридорами з прозорими пластиковими коробками й збирають хто на бідність, хто на Майдан, хто на АТО - допоможіть, люди добрі, хто чим може.

Допоможіть нам у нашій бідності, у нашій безпорадності, у нашій недоумкуватості, тільки, будь ласка, варіантів, щоб ці гроші чесно заробити, дуже просимо не пропонувати. І дуже ображаємося, що тільки такі варіанти й пропонують. Мовляв, не вчіть нас жити. Схоже, з усієї нашої з XVII століття європейської спадщини тільки й дістався нам польський гонор. Шляхтичі рвуть один одному чуби, народ киває на шляхту, а віз реформ і нині там. Поляки за це свого часу дорого заплатили, тепер за цим рахунком платити й нам?

Звісно, у нашої з вами європейської казки може бути ще цілком щасливий кінець. І потяг до Брюсселя поїхав не останній, і шляхта наша поторгується-поторгується, та й усі вимоги щодо декларування її доходів років за десять-двадцять візьме та й виконає. І взагалі, нам з вами у цьому житті казково щастить, за останні чверть століття ми упускаємо... який там уже - третій?.. шанс. Любить нас там хтось угорі. Я оптиміст. Упевнений, нам трапиться нагода упустити ще й четвертий.