Існує парламентська коаліція чи ні, достеменно невідомо навіть самому парламентові. Але така вже наша Конституція, що питання це не полемічне, а прагматичне, бо коаліція – передумова повноцінності Верховної Ради та Кабінету Міністрів.

І ніякі студії, симпозіуми та колоквіуми не замінять одного короткого, але конкретного "так" чи "ні".

Позаяк фігуранти товчуть воду в ступі, час спікеру звернутись до Печерського райсуду, мовляв, щезла коаліція, віком півтора роки, квола, примхлива, бліда і немічна. Прошу визнати її безвісти пропащою.

Зате з Кабміном повна ясність. Рівень керованості країною і довіри до уряду є такими, що реально управляти неможливо, максимум – отримувати платню. Не сказати б що заробітну.

Навряд чи й сам Арсеній Петрович вірить тому чоловікові, якого щодня бачить у дзеркалі. Тож питання його відставки зводиться до кількох технічних моментів: коли, як, і ким замінити хазяїна комфортабельного кабінету на Грушевського.

Про відставку старого уряду

Собі на радість, іншим на біду, прем'єр ще тримається придворними інтригами у межах Печерського пагорбу. Спекулюючи тим, що начебто немає прохідної кандидатури на заміну його незамінного.

Що ж, аргумент класичний, але не класний і, додамо, – останній шанс банкрутів.

Пригадується, коли в 1999-му Кучму тягли на другий строк, це був головний калібр локшемету для електорату. Пригадується й те, чим це скінчилось: Помаранчевим Майданом. Того разу лагідним.

(Йдеться про того самого Кучму, якого слід негайно відкликати з Мінська, доки він не підмахнув Мінськ-2, такий само, а то й гірший, за Мінськ-1).

Цього ж разу має спрацювати найсильніший із депутатських інстинктів – інстинкт самозбереження: не виженуть депутати уряд – виженуть уряд разом із депутатами.

Особисто я думаю, що так і треба, але задля чистоти експерименту можна надати парламентові останній шанс. З огляду на те, що більшість парламентарів – дебютанти. Хоча чим більше шансів залишати невдахам, тим менше їх зостається у країни.

А відсутність чи наявність кандидатур взагалі не в тему. То в Німеччині діє "конструктивний вотум недовіри", коли однією й тією ж постановою звільняється старий прем'єр і призначається новий.

У нашому ж випадку навіть рівноцінна, точніше, рівно малоцінна, заміна доречна. Тому що відставка – це, передусім, відповідальність за провал. Наступникам пересторога.

Якщо новий уряд і не буде більш обдарованим, то, принаймні, буде добросовіснішим. Невже світ клином на одному бюрократові зійшовся?

Правда з кандидатур, що активно мусуються, категоричних заперечень не викликає хіба що міністр фінансів пані Яресько. Принаймні вона теж має право на шанс.

Сьогодні це звучить крамольно, але свого часу таке право мав і А. Яценюк. Після Євромайдану і після успішних виборів восени 2014-го.

Істотною перешкодою для пані Яресько допоки є подвійне громадянство. Кандидатці в прем'єри українські необхідно вийти з громадянства американського. Як це, наприклад, зробив колишній міністр юстиції Роман Зварич.

Втім, персона майбутнього прем'єра, при всій пошані, справа хоч і не другорядна, та за черговістю друга. А перша – зміст та програма діяльності нового уряду.

Про формування нового уряду

Наразі активно мусується теза ніби програмові питання неактуальні, що треба уряд "технічний", "технологічний" чи "технократичний". 

Не сперечатимусь, який із цих однокореневих термінів влучніший, але корінь "техніка" вельми доречний, бо з грецької означає: "майстерність", "мистецтво".

Майстерність на рівні мистецтва і має прийти на зміну дрімучому дилетантизму. Як і іграм у політику.

Звісно, за своєю природою, Кабінет Міністрів, як провідний орган державної влади є органом політичним. Влада – це взагалі синонім політики., і неполітичний уряд – це як футбол без м'яча.

Але як у спортивній, так і у владній команді кожен грає на певному місці, уряд – на місті виконавця. Це орган, який політику виконує, а не вигадує.

Технічний уряд – це уряд політичний, але без політичної самодіяльності. Він проводить політику не висмоктану з власного пальця, а визначену Конституцією і законами України, та керується актами прямого народовладдя, парламенту і президента.

А дороговказом поточної роботи є річна Програма діяльності Кабінету Міністрів, затверджена Верховною Радою. Як писав мудрий Сенека: "Для того, хто не знає, до якої гавані він пливе, жоден вітер не буде попутним".

Спочатку мета, завдання і тільки потім – виконавці. Так воно в політиці, так усюди: організується камерний оркестр – склад виконавців один, гуртується банда наскочників – другий.

Тут вимушений зробити обмовку.

До нашої честі, в українській мові похабної лайки немає, але ж і не одні компліменти. Я свідомий, що слово "програма", подібно як "реформи" чи "люстрація", стало майже непристойним.

Тому що офіційні програми не більш як шматки паперу, зіпсовані фарбою, а неофіційна (розкрадання країни) вже чверть століття успішно виконується і перевиконується.

Та що робити, коли наразі офіційна Програма діяльності Кабміну незамінна пігулка пакету ліків? Більше того, бюрократичні лікувальні засоби цим не обмежуються.

Адже основою нової програми нового уряду, має стати нова угода нової коаліції. Поза тим, чи знайде суд спікерові втрачену коаліцію, чи оголосить її безвісти пропащою, нова коаліційна угода невідворотна.

Бо стара – благополучно завалена урядом вкупі з Програмою власної діяльності на 2015 рік, до тексту якої вона увійшла.

Те, що в кінці статті за колом повертаємось до її початку, до коаліції – логічно, позаяк сутність поточної кризи влади в недієздатності парламенту, яка знімається альтернативою: нова коаліція – новий уряд, або те ж саме, але після дострокових виборів.

Та це кільце й символічне, бо колом дерибану, демагогії і брехні ось уже 25 років водять народ цинічні можновладці. Тож подолання системної кризи влади, звісно, потребує більшого.

У цьому контексті запропоноване лише краплина. Але ж чистої води й у те цеберко.

Борис БЕСПАЛИЙ для UAINFO