Як відомо, Каїн убив Авеля за давній анекдот. Я, проте, ризикну підставитися, користуючись фізичною дистанцією з читачем. «Міжнародний конкурс на найглибше висвітлення теми слонів. Заголовки виступів. Англійці: «Коротко про слонів». Французи: «Усе про слонів». Американці: «Усе, що ви хотіли знати про слонів, але боялися спитати». Індійці: «Лише індійські слони є справжніми слонами!». Росіяни: «Російський слон - найбільший слон у світі!». Білоруси: «Білоруський слон - найкращий друг російського слона!». Переможцями визнано українців із заголов­ком: «Слони. Державність».

Іронізувати надміру з цього насправді гріх. Не так багато у світі націй, яким власна держава далася так дорого, як українцям. Можемо згадати ірландців, чехів, яким це вдалося. А можемо басків або... не знаю... курдів, яким не вдалося і які через це перебувають і надалі перебуватимуть на межі розчинення серед інших народів.

Державність завжди була священною коровою, перепрошую, священним слоном української ідентичності. У візіях поколінь борців за незалежність передбачалося, що чесні, працьовиті, хазяйновиті українці автоматично побудують земний рай в адміністративних кордонах, треба їм лишень дозволити. Пострадянська реальність виявилася безжальною: не раз згадане гасло «розбудови держави» мало своїм вінцем такий собі «міні-СРСР», тільки без зубів КГБ і ВПК. Тому на 25‑му році незалежності доводиться знову, ніби вперше, запитувати: що таке держава взагалі й що таке сильна держава, яка здатна відповідати на виклики часу, не кажучи про безпосередню агресію сусідів?

Залежить від інтересів, досвіду й прикладів. Інте­реси правлячих еліт в Україні цілком задоволені поточним станом справ: держава для них - диспетчер ресурсів, які розподіляються серед наближених до центрів прийняття рішень.

Досвід у нас сумнівний: у недавньому радянському минулому суворим санкціям аж до фізичного знищення, подекуди превентивного, піддавався бодай натяк на незгоду з генеральною лінією. При цьому, попри безпрецедентну централізацію, п'ята частина економіки СРСР перебувала в тіні - факт, який важко визнати адептам сталінської моделі.

Приклади у світі різні. Є Швейцарія, де будівництво кожної нової автобусної зупинки вирішується мало не на референдумі. Є суворі вертикальні диктатури з позірною ефективністю. Щодо Венесуели, де довбонутий президент особисто намагається регулювати все аж до надходження до магазинів туалетного паперу, питань не залишилося. Зараз у нас модно посилатися на авторитарні режими на кшталт Чилі доби Піночета або Сінгапуру зразка Лі Куан Ю. Забуваючи при цьому, що результати чилійського експерименту дещо переоцінюються: генералові найкраще вдалося припинити шабаш місцевих комнезамів, що діяли за радянсько-кубинським зразком, але суттєвого стрибка економіки, всупереч твердженням економістів чиказького розливу, досягнути все-таки не вдалося, Чилі залишається бідною країною. Що ж до Сінгапуру, то фанати рецепту «посадити трьох найближчих друзів» забувають, що чимало сторін повсякденного життя там залишаються по-азійськи зарегульованими й за кинутий на вулиці недопалок ви ризикуєте опинитися у в'язниці. Схоже, у нас відбувається класична операція підміни: пишемо «Лі Куан Ю» - маємо на думці «Сталін».

Відколи модерна концепція держави як такої формулювалася в масонських (так, так, саме масонських!) гуртках XVIII-XIX століть, з'явилося чимало ефективних на свій час моделей і, головне, концепцій. Відтоді людство достатньо заплатило за розуміння державних механізмів та необхідних обмежень цих механізмів. Демократії «першого світу» вже давно методом спроб і помилок дійшли більш-менш ефективного розуміння держави як машини із забезпечення прав і свобод, не передбачаючи в ній ніякої сакральності. І сьогодні, коли я відчуваю мурахи під шкірою, всоте співаючи серед натовпу однодумців «Ще не вмерла...», теж думаю передусім про спільноту людей, об'єднаних спільними цінностями й спільним проектом життя, а не про громіздкий і неефективний сервісний центр, який наразі поганенько виконує свої функції.

Саме так: держава як потужний і розгалужений сервісний центр, якому я делегую повноваження дбати про мою безпеку, гарантувати дотримання моїх прав, допомагати тим, хто цього потребує з огляду на вік чи фізичні обмеження, зберігати національне надбання, а також встановлювати однакові для всіх правила, на їхній базі забезпечувати справедливість, сприяти вільному підприємництву та гуманітарному розвитку... Далі можна продовжити ще на півсторінки, але висновок один: справді сильною може бути така й тільки така держава. Якщо я не помиляюся, саме це мав на увазі колективний розум Євромайдану.