Останнім часом стало важко спілкуватися з пенсіонерами. Як правило, у них питання одне - чому тарифи постійно зростають, а пенсії і зарплати - ні? І що їм на це відповісти. Особливо, коли з 1 квітня на українців знову нібито чекає чергове здороження.

Хоча можна поставити й інше питання, а який зв'язок існує між тарифами, зарплатами і пенсіями?

Якщо коротко, то тарифи є проекцією цін на енергоресурси. А от величина зарплат - це не що інше, як прямий результат роботи урядів, котрі призначаються обраною народом владою, яка обирається на 4 чи 5 років.

При цьому, ваш політичний вибір жодним чином не може впливати на світові ціни на енергоносії. І зв'язок тут годі й шукати.

Біда в тому, що сьогодні межу малозабезпеченості українцям визначають «багатозабезпечені», що знаходяться при владі.

Й дуже сумнівно, щоб мільярдери, або супермільйонери могли б навіть зрозуміти, як взагалі можна вижити при середній пенсії в Україні в 1700 гривень.

У той час, коли реальна пенсія у більшості наших співгромадян, в основному, складає не більше 1200 гривень.

І з цієї суми потрібно заплатити за всі комунальні послуги, та хоч якось прохарчуватися місяць до наступного «пенсійного траншу». До цього можна ще приплюсувати витрати на ліки, які нині в Україні дуже і дуже недешеві.

Наразі поширюється міф, що пенсіонери та інші малозабезпечені забезпечені на 100% субсидіями, і вони, майже, не відчувають на собі підвищення тарифів.

А от коли прийде до керівництва Кабміном Яресько, то хтозна, чи збереже вона субсидії - одне з досягнень уряду Яценюка, чи відмовиться від усього цього?

Та подібна інформація не зовсім відповідає дійсності. Оскільки далеко не всі пенсіонери, котрі цього потребують, забезпечені субсидіями.

Ця система складена таким чином, щоб значну частину пенсіонерів відрізати від можливості отримання субсидій.

Та й взагалі, можливо, варто було б провести такий собі експеримент, зобов'язати самого Яценюка прожити хоча б місяць на суму у 1200 гривень, заплативши комуналку і ще при цьому якось прохарчуватися.

Звісно, що навряд чи сам прем'єр добровільно погодиться на подібний «нелюдський» експеримент над собою, а от у випадку з українським народом усе це чогось проходить.

Та, можливо, не все так і погано? У когось десь там і зарплати зростають. Ось днями прийшла приємна новина, що заплановано підняти заробітну плату депутатам і чиновникам втричі. І це правильно. У них же зовсім інші потреби, ніж у пересічних українців.

Хоча, якщо простих громадян не влаштовують зарплати і пенсії, то чи не краще піти іншим шляхом?

Вибирати нормальних і відповідальних політиків до влади.

І тоді, через декілька років (а ніяк не раніше), зарплати і пенсії збільшаться, як це вже було в Польщі, країнах Балтії чи Румунії.

Нині ж важко пояснити «великим економістам», які керують країною, що рівень зарплат і пенсій, як мінімум, має забезпечувати фізіологічне виживання.

Люди ніяк не можуть заплатити більше із того, що у них є. А спроби забрати власність за створені таким чином штучно борги, лише здатні призвести до потужного соціального вибуху.

Усе це при тому, що український народ ніколи не був ледачим. В дійсності йому просто не дають працювати.

Важко відповісти, чого свого часу навчилися ті, хто 25 років тримає владу в Україні.

Чому Україні, після останніх десятиліть їхньої діяльності, фактично нічого запропонувати світові?

Масово експортується лише зерно, соняшникова олія та ще декілька подібних не перероблених продуктів. І це є своєрідною «платою» за багаторічну зацикленість на російському ринку.

Направду, величина зарплат і пенсій - це ціна того, що наша держава може запропонувати світовому ринку, а це, практично, дуже небагато.

Днями, заради інтересу, подивився рекламу про продаж бізнесів, і це шокує. Одна торгівля, магазини, ларьки, салони краси, перукарні та автомийки. Так що, українці нічого вже не виробляють?

Можливо інше, вже більше двох років українська номенклатурно-олігархічна система намагається імітувати проведення реформ.
Проте, всі «реформи» весь час натикаються на «стіну» інтересів правлячого олігархічного класу, який абсолютно не зацікавлений у справжній економічній і політичній конкуренції в країні, оскільки чудово усвідомлює, що він подібної конкуренції ніколи не витримає.

Тому виникла парадоксальна ситуація, якщо не зламати пострадянської системи реалізації влади, то реформи не підуть. А ліквідація системи означатиме кінець олігархічного засилля.

Однак, чи можуть олігархи самі себе відсторонити від влади? Питання більше, ніж риторичне.

Майдан-2 був реальним шансом демонтувати діючу систему, але ті «політики», котрі прийшли до влади на крові патріотів, вирішили, по суті, залишити все, як було раніше. Використавши жертовність інших, як підґрунтя для власного збагачення.

Звичайно, зовнішні зацікавлені сили можуть створювати певні передумови для зламу номенклатурно-олігархічної системи, але за самих українців це ніхто не зробить.

І перифразовуючи класиків, можна сказати, що порятунок українців - справа рук самих українців.

Причому, не тоді, коли вони знову будуть ходити по замкненому колу під час виборів.

Бо, як показує увесь попередній досвід, автоматична зміна прізвищ кандидатів до влади нічого не здатна змінити у олігархічній системі пограбування. Й «нові обличчя» не крастимуть менше від своїх попередників.

Втім, необхідно враховувати негативний досвід минулого, коли у 1917 році вже один раз демонтували імперську олігархічну систему.
Тому, в жодному разі, при подібному демонтажі не можна допустити, аби владу незаконним шляхом знову перехопили популісти типу більшовиків у колишній царській Росії.

Необхідно констатувати, що нинішня українська «еліта» - це така ж ракова пухлина на тілі суспільства, як і російська імперська 100 років тому.

Через це, опираючись на досвід після завершення Майдану-1 та Майдану-2, номенклатурна матриця повинна бути замінена економічно більш сильною системою.

Зміна системи, це важкий і довготривалий процес. Номенклатура такою «мертвою хваткою» вчепилася в горло України, що конче потрібен той, хто б міг на себе взяти процес відривання цих «пальчиків».

У цьому плані, дуже важливою є поінформованість щодо дій тих, хто задіяний на боці олігархічної системи.

Українське суспільство проґавило результати революції 2004 року якраз через низьку поінформованість.

Думаючи, ось ми «перемогли», і припинило слідкувати за «чистими руками», які привели своїми діями до реваншу проросійських сил.

Таким чином, підняти соціальні стандарти, заробітну плату і пенсії для громадян України ніколи не вдасться, якщо не замінити саму номенклатурну матрицю, котра діє в Україні.

І тут вже номенклатурна олігархія має вибирати, або вона чекатиме на болюче хірургічне оперативне втручання, або добровільно піде на «прийом» до «терапевта», і у нього сама попросить про допомогу в лікуванні симптому неконтрольованої ненаситної зажерливості.