Правий був містер МакКейн, який казав, що не важливо, коли Росія виведе свої війська із Сирії, набагато цікавіше, куди вона їх потім введе. Не розуміючи картину в цілому, ніхто не міг зрозуміти чому саме місяць назад Путін вирішив оголосити про чергову перемогу «російської зброї» і почати повернення військ в межі Федерації.

Але початок квітня розставив все на свої місця. Скоріш за все розвідка РФ мала відомості про наступ, який готував Азербайджан в районі Нагорного Карабаху. Маючи таку інформацію, доволі легко було зрозуміти, що без зовнішньої допомоги Нагірно-Карабаська Республіка не зможе протриматись більше тижня-двох, навіть якщо у конфлікт відкрито вступить Вірменія. А втратити єдиного суверенного партнера на Кавказі для Росії значить остаточне нищення мрій про імперське вставання колін. Відповідно не бажаючи мати відразу три фронти РФ зробила крок назад для тактичної концентрації військово-економічних ресурсів.

Слід зазначити, Нагірно-Карабаська Республіка за час своєї фактичної незалежності не змогла створити сильної економіки, виробництва, армії, і стала фактично сателітом Вірменії. Азербайджан же за цей час зумів модернізувати армію, підняти економіку (хоча заради справедливості слід зауважити, що сталося це в першу чергу завдяки нафтодоларам) і заручитися міжнародною, хоч і в регіональному плані, але підтримкою.

Після падіння всіх правових інститутів міжнародного захисту, яке відбулося через анексію Криму Російською Федерацією, Азербайджан почав дуже активно готуватися до «повернення» Нагірного Карабаху. Про наміри Азербайджану 20 березня 2014р. дуже чітко висловився її президент Ільхам Алієв: "Ми, азербайджанці, повернемося в Нагорний Карабах, інші окуповані землі і на всі свої історичні землі, я в цьому впевнений."

В унісон зі своїм президентом висловився і міністр оборони Азербайджану Закір Гасанов, який, виступаючи у військовому ліцеї імені Джамшида Нахічеванського 19 квітня ц.р. заявив: "Ми готові у будь-який момент звільнити свої землі з-під окупації за наказом Верховного головнокомандувача".

Використання терміну «окупація» достатньо обґрунтоване у даній ситуації, адже Нагірно-Карабаська Республіка займає не тільки території, які були їй підконтрольні на момент проголошення Незалежності 6 січня 1992 року, але також і території Кельбаджарского, Лачинского, Кубатлінского, Джебраїльського, Зангеланського районів і значну частину Агдамського і Фізулінського районів Азербайджану.

Згідно Резолюції Ради Безпеки ООН №822 від 30 квітня 1993 року, Резолюції Ради Безпеки ООН №853 від 29 липня 1993 року; Резолюції Ради Безпеки ООН №874 від 14 жовтня 1993 року; Резолюції Ради Безпеки ООН №884 від 12 листопада 1993 року, дані території є окупованими, а відповідно такими, що можуть бути «повернені» державою-жертвою, якої на даний момент і є Азербайджанська Республіка.

Також не варто забувати і п'ять азербайджанських анклавів, які перейшли під контроль Вірменії у результаті збройного конфлікту, і які також є предметом суперечки між двома державами.

Азербайджан підійшов до вирішення цієї суперечки доволі підготовленим. Закінчивши переозброєння наприкінці 2015 року і дочекавшись поки зійдуть сніги, військові сили Азербайджану «почали звільнення» території Нагорного-Карабаху.

Як вже стало відомо протягом 2 квітня азербайджанські військові захопили села Сейсулан, та Талиш. Але навряд чи Ільхам Алієв витратив сотні мільйони доларів на переозброєння армії, тільки для того щоб захопити два села і три гори, які не мають стратегічного значення. Насправді, метою наступу була актуалізація питання повернення Нагорного-Карабаху під управління Баку на міжнародному рівні. У цьому їм активно буде допомагати Туреччина адже починаючи з лютого 2014 року між військовими відомствами Туреччини та Азербайджану проходили наради з приводу «врегулювання нагірно-карабаського конфлікту».

Якщо розглядати геополітичні аспекти можливої участі у вірмено-азербайджанському конфлікті інших держав, то слід зазначити, що Вірменія знову ж залишається у програші так, як, з чотирьох країн-сусідів дві (Туреччина і Азербайджан) не підтримують з нею дипломатичних відносин, а дві (Грузія і Іран) ставляться досить прохолодно. Особливо Грузія, яка навряд чи колись пробачить Вірменії підтримку Росії у конфлікті навколо Південної Осетії 2008 року.

Звичайно, Вірменія бере участь в Організації Договору про колективну безпеку, до якого також входять Російська Федерація, Республіка Білорусь, Казахстан, Киргизія, Таджикистан. Однак даний військовий блок є оборонним. І можливість використання військ союзників, може виникнути тільки, у випадку прямої агресії проти Вірменії, Азербайджану ж цілком достатньо «звільнити» території Нагірно-Карабаської республіки. Також не варто забувати про Туреччину, яка, маючи найсильнішу армію у регіоні, в разі військового конфлікту може виступити на боці Азербайджану, якщо на боці Вірменії відкрито виступить Росія.

Російська Федерація при будь-якому розвитку подій, не стоятиме осторонь, і не спостерігатиме, як останнього її союзника у Кавказькому регіоні вбивають у підлогу. Ще раз хочу підкреслити, що Путін навряд чи буде використовувати в нагірно-карабаському конфлікті регулярні війська, навіть не дивлячись на російські військові бази на території самої Вірменії, інакше це може перерости у глобальний конфлікт. Проте зброєю, грошима і «зеленими чоловічками» Вірменія буде забезпечена.

У будь-якому випадку з локального цей конфлікт цілком може перерости у глобальний. У нього можуть бути залучені в більшій чи меншій мірі всі серйозні геополітичні гравці, разом зі США і Росією по різні боки фронту. Україна, як би це не цинічно звучало, повинна всіляко сприяти ескалації конфлікту, для того, щоб Росія, загрузнувши на Кавказі, послабила б військову хватку і дала перепочинок Україні. Нагірно-Карабаський конфлікт має стати для Путіна таким собі «другим фронтом», на який він волею не волею змушений буде направляти фінансовий, військовий і людський ресурс, який у Росії все ж таки обмежений. І якщо уже цьому конфліктові судилося трапитись, то Україна зобов'язана усіляко підтримувати Азербайджанську Республіку, і питання тут не у симпатіях і антипатіях до вірмен чи азербайджанців, а у чіткому розумінні свого геополітичного становища у світі.