Уряд Гройсмана - це заключний виток нинішнього політичного циклу, що розпочався у лютому 2014 року. Він триватиме від шести місяців до півтора року (в залежності від супутніх обставин).

Далі можливі три сценарії (точніше, два, оскільки третій є лише "подовжувачем" другого), отже:

1) Частково реформована система, змінюючись крок за кроком, досягне певного рівня незворотності, за чим слідуватиме більш ґрунтовне, але еволюційне оновлення еліт та утвердження нових правил на тривалу перспективу.

2) Внаслідок екстремальних загроз безпеки відбудеться реставрація "системи" під приводом потреби відновлення керованості і стабільності, "порозуміння між різними частинами суспільства" тощо.

3) Внаслідок маніпульованого "розчарування мас" країна зірветься у тимчасову радикально-популістичну альтернативу, яка неминучо завершиться сценарієм 2.

Ближчими днями ми отримаємо доволі чітку відповідь на питання щодо ступеня імовірності наведених сценаріїв.

Поясню свій прогноз.

Всупереч широко популярній оцінці, зміни в Україні відбуваються, при чому їх обсяг близький до критичної межі, за якою стара система вже не зможе вижити. Вона уже відчуває собі смертельну загрозу.

Примусова прозорість активів і власності, зміни правил держзакупівель, розкриття кінцевих бенефіціаріїв компаній та медіа, нові правила фінансування політичних партій, становлення нових антикорупційних органів - все це хоч і не зламало ще хребет системи, однак вочевидь змушує її дуже серйозно нервувати.

Втім обриси нової системи є ще недостатньо чіткими, їй бракує твердого грунту під ногами. Як кажуть, "добро є, але зло значно краще організоване", і вміло використовує слабкість ефемерного і розпорошеного "добра".

Проблема Порошенка в тому, що він особисто, схоже, прагне до першого сценарію, але спирається переважно на адміністративну та бізнесову еліту, яка внаслідок власного "операційного коду" тяжіє до другого сценарію, і навіть готова спровокувати третій, щоб тільки на допустити першого, бо він неминуче означитиме зниження їхнього соціального і майнового статусу.

Президент спирається на "систему", оскільки щиро не бачить іншої організованої сили. Ми її теж наразі не бачимо.

Опір впровадженню електронних декларацій, рішуче витискання "агентів змін" з Генпрокуратури із негайним кримінальним переслідуванням, цинічні дії судової системи по відновленню неатестованих поліцейських, по зупиненню конкурсів на керівництво державними компаніями, зухвала відмова судів карати навіть тих зі "своїх", чия провина очевидна (справи щодо посвідчень водія автомайданівців) свідчить про те, що віра в безкарність, недоторканість основ системи і в неминучість остаточного реваншу все ще залишається високою. Інакше вони б не діяли так зухвало.

Чому вони вірять в неминучість реваншу?

Система почасти досягає свого. Витискання із системи невеликого числа чесних ідеалістів, професійних агентів змін та руйнація організаційних осередків реформ почалася кілька місяців тому. Нової хвилі реформістів, готових іти у владу, на горизонті не видно, а стара, що прийшла у 2014 році, помітно видихається і почасти вже сходить зі сцени.

Нові люди не йдуть (з бізнесу, з громадського сектору) на державну службу, бо вони не тільки не впевнені у щирості політичної волі, не тільки не бачать шансів на справедливу винагороду за працю, але навіть сумніваються в особистій безпеці (приклад Каська - прекрасна відповідь системи на всі заклики потенційним реформаторам іти у владу).

Ідейним стрижнем потужного контрнаступу контрреволюції є теза про незамінність нинішнього (тобто вчорашнього) типу, стилю і кадрового ресурсу влади. Мовляв, інших немає, тож доведеться задовольнятися тим, що є. Інакше - некерованість і колапс.

Вже за кілька днів нам продемонструють, що саме в них є.

Ми очікуємо на висування і призначення конкретних осіб на ключові посади в уряді: міністр фінансів, міністр економіки, міністри енергетики та інфраструктури плюс віце-прем'єр, який куруватиме цими напрямками політики, якщо такий буде призначений. І, безумовно, новий Генеральний прокурор.

Заповнення цих вакансій у владі - безвідмовний індикатор як для суспільства, так і для міжнародних партнерів, чого саме чекати. Це - момент істини для чинних політичних лідерів.

Колективний портрет оновленої влади - це відповідь на питання щодо найбільш імовірного сценарію майбутнього.

Якщо критичну масу (більше половини уряду) складатимуть неінфіковані системою люди, які не вміють красти, мають стратегічне бачення, і спроможні стати локомотивами реформ у своїй галузі, ймовірність першого сценарію складатиме більше 50%.

Якщо ж членами Кабміну стануть переважно особи з навичками отримання корупційної ренти, з операційним досвідом обслуговування олігархії та "схем", можна буде робити висновок щодо неспроможності чинної еліти впоратися з історичними викликами, що стоять перед Україною.

І тоді притомній частині суспільства доведеться впритул зайнятися заповненням організаційної порожнечі, яка нині дозволяє правлячій еліті не ставитись до неї всерйоз.