У зв'язку з відставкою п. Яценюка медіа почали радісно поширювати фотографію чи відео, коли один депутат підняв його на руках і трохи поніс. Принизлива така фотографія. Причому вона показова якраз не для п. Яценюка, а для того депутата.

Ясно, що багато згадалося, і сумного, і смішного, і та 'кулявлоб' нещасна, і як він щиро кричав по телефону 'Юля', і як надіялися, і як обзивали останніми словами, і як сміялися над фотожабами.

А мені чомусь найбільше запам'яталося, як вони сиділи з п. Обамою за столиком, здається, коло каміна, коли п. Яценюк прилетів ледь не перший раз в США одразу після Майдану.

І вони виглядали так якось дуже подібно, обидва високі і худі, довгі якісь, і невимушеність, і фаховість, і мова спілкування - без проблем, і абсолютна відсутність комлексів перед президентом чи не наймогутнішої країни в світі. І це після совкових затюканих папєрєдніков.
І я дуже добре пам'ятаю тодішнє своє відчуття, я дивилася і посміхалася, мені це було приємно, що він - з моєї країни.

Оце відчуття, коли тобі приємно за країну, коли хочеться озирнутися і сказати - наш, класний - не так часто буває. Переважно, коли спорстмени виграють якісь змагання.

Потім пішов відкат, що врешті логічно, посміхалися ми вже переважно, коли бачили пані Грибаускайте, але ж вона, хоч і класна, але не наша.

Мені нецікаво розбирати життєвий і творчий шлях Арсенія Яценюка, дякувати йому чи закидати його гнилими помідорами, експертів з цих питань багато, але принаймні один світлий вдячний спогад про нього в мене є.