Перша і найголовніша, яка спричинила низку інших - це, власне, рішення проводити саме АТО.

Перший етап гібридної війни на сході України почався із Харкова, Одеси, Миколаєва, Херсона, де російським спецслужбам не вдалося інкорпорувати місцеву владу, щоби вона була такою ж лояльною до військового вторгнення, як у Криму. Спроби підняти сепаратистський рух у цих містах провалилися.

На Донбасі пропрацювання, звісно, було ідеологічно та інформаційно глибшим. Окрім того, "регіональна" донецька еліта вже давно готувала тло для таких сепаратистських настроїв, принаймні, антиукраїнська пропаганда там була дуже потужною. Гасло "Повернемося в Росію!" підтримали маргінали і російські спецслужби, які працювали достатньо потужно й нейтралізували практично всі силові органи України на території Донбасу. Так все й почалося.

Який стосунок ці дії мають до тероризму? Чому цю війну назвали антитерористичною операцією, вже другу річницію якої ми відзначили вчора?

Цей абсурд триває вже два роки. І тільки завдяки героїзму нашого народу, завдяки тому, що Євромайдан згуртував українську націю, патріоти стали на захист нашої країни і зупинили Путіна на Донбасі, кінцева політична мета якого - знищення України як держави.

Неоголошення воєнного стану і водночас застосування Збройних сил всередині країни є грубим порушенням 17 статті Конституції України, зобов'язань президента, передбачених 102 і 106 статтями Конституції, а також 4 статті закону "Про оборону України", яка чітко говорить, що у випадку загрози військової агресії або реальної військової агресії президент має прийняти рішення на застосування Збройних сил, ввести воєнний стан і звернутися із поданням до Верховної Ради щодо визнання стану війни. Це три ключові повноваження президента, які були повністю проігноровані.

Такі дії можна кваліфікувати за Кримінальним кодексом. Тому що війна - це особливий стан суспільства, під час якого держава має мобілізуватися, щоб оборонятися. Якщо не введений воєнний стан, не працює законодавство, яке передбачено в разі війни.

Із цього випливають і результати АТО, які зараз маємо. Перше - поразка на кордонах, коли Україна втратила практично половину військової техніки, 30% війська, половину сил швидкого реагування. Український кордон не був своєчасно прикритий військовими, оскільки в.о. президента Олександр Турчинов ввів не воєнний стан, а оголосив АТО. У цій ситуації Генштаб не має ніяких повноважень для планування воєнних операцій і стратегічного розгортання військ, резервів тощо. Якби в Україні ввели воєнний стан, то першим завдання для Збройних сил було б прикриття кордону. А оскільки кордон два місяці був неприкритим, то російські війська і бойовики його просто зруйнували. Лише в липні українська влада прийняла рішення про відновлення кордону, коли бойовики з російським спецназом встановили там повний контроль. Тому з липня по серпень, коли ЗСУ, сили швидкого реагування і добровольці намагалися, так би мовити, пробити дірку вздовж кордону і відновити контроль, вони були розрізані загонами бойовиків і російських військ і потрапили в численні котли.

Іловайський котел - друга поразка, яка поставила Україну на межу воєнної капітуляції. Так виник Мінськ-1. Але оскільки українська армія тоді була розбита, то, відповідно, російська сторона не збиралася виконувати взяті на себе зобов'язання. Кінцева мета Путіна - досягнути повної капітуляції України. Тож бойові дії продовжилися. Тактика українських військ змінилася: вони зайняли позицію оборону для того, щоб не пустити агресора вглиб території України. І ця оборона трималася завдяки героїзму кіборгів у Донецькому аеропорту, під Мар'їнкою та в інших гарячих точках.

19 вересня 2014 року в Мінську також був підписаний меморандум, згідно з яким визначалася лінія розмежування між російськими військами/бойовиками та українськими військами. Відтак виникло питання, кому має відійти Донецький аеропорт. Путін поставив ультиматум: начебто згідно із меморандумом аеропорт має відійти російським військам. Порошенко із цим не погодився, і тоді почався наступ, який закінчився захопленням бойовиками Донецького аеропорту і взяттям в полон кількох кіборгів.

Але Путін на цьому не заспокоївся. Після захоплення Донецького аеропорту він дав наказ про широкомасштабний наступ на всьому фронті. Проте президент Порошенко, абсолютно відкидаючи роль військової сили, все одно не оголосив воєнний стан, відповідно, Генеральний штаб не міг повністю розгортати Збройні сили. І якщо з боку російських військ і бойовиків уже створено два повноцінні армійські корпуси, то в нас досі воюють батальйони і роти по штату мирного часу, отже, тільки 50 % військових сил. Тому ми програли в Іловайську, тому ми змушені були кинути Донецький аеропорт, незважаючи на колосальний героїзм кіборгів.

Наступна велика поразка - Дебальцево. Тут Путін розраховував досягнути остаточної воєнної капітуляції України і підписати мирний договір. У Дебальцевому Україна втратила 30% своїх військ. За канонами військового мистецтва - це класична воєнна поразка, яку ми не визнали. Після цього було підписано Мінськ-2. Підписано виключно відповідно до інтересів Росії. Тільки перші три пункти говорять взаємне про припинення вогню і відведення військ, обмін військовополоненими. Всі інші - це зобов'язання України, які зводяться до руйнації української Конституції, до федералізації через децентралізацію, надання особливого статусу Донбасу з правом вето на зовнішню і внутрішню політику всіє країни. Натомість про ніяке виведення російських військ і підконтрольних їм бойовиків мова не йде.

Якщо говорити про успіхи цих двох років війни, то головний полягає в тому, що ми її вже не програли - адже плани Путіна зі знищення України повністю зірвані. Російський президент передбачав відторгнення не тільки Криму, а й всієї східної і південної України, створення на цих квазідержави "Новоросія" із подальшим поваленням влади в Києві і знищенням України як держави. Фактично Путін виконав політичні плани у цій гібридній війні тільки на 30%. Але поки що війна продовжується. Швидше за все, вона матиме довготривалий характер і триматиметься на низькому рівні інтенсивності з постійними, точковими або ж масованими обстрілами. Коли і як вона закінчиться - важко сказати. Все залежить від того, які рішення далі прийматиме українська влада. І тут головне, аби вона усвідомила і запам'ятала одну річ - що справжній мир може бути досягнутий лише перемогою.