Панівними настроями пересічного жителя східних регіонів України на сьогоднішній день є байдужість і роздратування, зазначає в своєму блозі на "Новому часі" філософ Мирослав Попович. Їх можна зрозуміти: багатьом довелося звикнути до того, до чого людині звикати в принципі не можна. Тим не менш, це не може тривати вічно.

У свій час антиукраїнські та антикиївські настрої жителів Донбасу збігалися зі проросійськими. Але сьогодні, коли стало зрозуміло, що Москва по факту "кинула" Донбас (сценарій та приєднання цих територій до Росії втілювати ніхто не збирається), є політична, економічна та інтелектуальна перспектива інтеграції України воєдино. Щоб вона здійснилася, потрібно докласти чимало зусиль і коштів для її реалізації.

Історію України і Росії сьогодні потрібно показувати, як якісь духовні змагання. Повинен відбутися глибокий і великий перегляд наших цінностей, більше пов'язаних із Заходом, проте таких, що не розривають при цьому зв'язок із російськомовною культурою. Це дозволить наблизитися до Європи.

Головний крок із подолання розриву між українцем, який живе на окупованій частині східних регіонів країни, і пересічним українцем з вільних територій – підняття стандартів життя в самій Україні, щоб поруч із Донбасом перебувала успішна країна. Вирішення матеріальних питань не є такою вже великою складністю.

Найбільше побоювань викликає досить повільний темп формування політичної свідомості в Україні. Очікувалося, що цей процес буде просуватися швидше. З цим також пов'язані побоювання щодо втрати колишнього рівня інтелігентності, інтелектуального розвитку та зв'язку зі світовою культурою, які були притаманні великим містам Донбасу, в першу чергу, Донецьку і Луганську. Це інтелігентні міста в тому сенсі, що значна кількість місцевих жителів були зайняті інтелектуальною працею. Сьогодні ж словосполучення "Донецький міжнародний аеропорт імені Сергія Прокоф'єва" (знаменитий композитор і піаніст радянських часів, уродженець Донеччини), може викликати лише гірку посмішку. Чим бідніше населення, тим сильніше провінціалізується культура.

Не можу не відзначити ситуацію з наукою, яка мені більш близька. У минулі часи мені доводилося їздити в Донецьк і Луганськ на відрядження, пов'язані з науковою діяльністю, тому можу впевнено сказати, що шкода у цій сфері нанесена величезна. Відновити колишній рівень наукових досліджень на Донбасі і колишній рівень роботи місцевих університетів буде дуже складно. Боюся, наша влада до кінця не усвідомлює цієї загрози.

Тут, у центрі, ми боремося за кожну людину і за кожну копійку, щоб зберегти діяльність Академії наук, українських університетів тощо на колишньому рівні. Це досягається величезними зусиллями всіх причетних. Ніякими зарплатами це не поясниш – люди буквально жертвують собою. У східних регіонах такого немає. Відповідно, наука занепадає, спокійно дивитися на цей процес просто неможливо.

Тим не менш, не все втрачено. Наприклад, Донецький університет переїхав на вільні території України. Це, звичайно, не універсальний рецепт вирішення проблеми – потрібно створювати відповідний клімат, щоб люди хотіли і могли повертатися в науку.