Відома волонтерка Богдана Ярова розповіла, чому більше не думає про еміграцію і художньо порівняла Україну з хворобливою дитиною

Знаєте, про що я думаю?

Мою сторінку можливо розглядати як приклад еволюції людини, від зовсім аполітичної до такої, яка розуміє, що несе відповідальність не тільки за себе, свою сім'ю, свій колектив, але й за свою країну.

Скажу відверто, до подій на Майдані я була абсолютно аполітична. Після розчарування помаранчевим майданом я не цікавилась політичним життям країни, я сказала собі, що несу відповідальність перед своєю сім'єю та коллективом людей, які у мене працюють.

Я досить часто розмовляла зі своїм чоловіком стосовно еміграції. Мені завжди було комфортно в будь-якій країні і я його вмовляла переїхати.

Я пам'ятаю, як я відмовлялась переходити на українську мову, і як я сварилася на цю тему зі своїм батьком, який наголошував на необхідності переходити на рідну мову. Я казала, що все це не важливо, що це не має значення.

Після двох років війни я розумію, що я не зможу покинути свою улюблену країну. Це як народити дитя, хворобливе, слабке, не спати біля нього два роки, виходжувати його, лежати з ним в лікарні, ридати вночі від безвиході, тратити багато грошей на медикаменти для нього, пестити його, кохати, вдихати його запах, радіти найменшому досягненню, дивитися, як воно росте та набирає вагу, як починає посміхатися тобі, тягнути свої маленькі рученята до тебе... А потім...

А потім його кинути...

Кинути одного, на дорозі, і піти від нього, бо дуже тяжко, бо хочеться кричати від втоми, хочеться за одну хвилину вирішити всі проблеми, хочеться нарешті виспатися та зайнятися собою, хочеться бути просто щасливим та жити для свого задоволення...

Але як? Як потім з цим жити?

Неможливо.

Моя країна для мене – як повітря. Без неї я вже не зможу жити.

І я вірю в неї, і вірю, що я доживу до того часу, коли моя дитина, при багатьох можливостях, вибере саме Україну для свого життя.

Я свій вибір вже зробила.