MENU

Чорнобильська аварія через 30 років. Спогади із блогосфери

3749 1

У цей день на Чорнобильській атомній електростанції сталася найбільша в світі техногенна катастрофа. Було викинуто в атмосферу близько 190 тонн радіоактивних речовин. Небезпечні радіоактивні речовини виділялися в навколишнє середовище через пожежі, що тривала майже два тижні. Населення Чорнобиля піддалося опроміненню в 90 разів більшому, ніж населення Хіросіми після вибуху атомної бомби.

Пропонуємо вашій увазі спогади, думки і роздуми з цього приводу із блогосфери.

Олександр Палій, історик

У нас досі, через тридцять років після аварії на Чорнобильській АЕС (!) багато-хто не знає, що головна причина Чорнобильської аварії полягала в тому, що Кремль хотів випробувати, як працює атомна електростанція в умовах, коли реатор вражено бомбовим ударом і його потужність різко знизиться.

Особливо це стало цікаво для керівництва СРСР після того, як в 1981 р. ізраїльська авіація розбомбила іракський ядерний реактор під Багдадом.

Інженер Дятлов знижував потужність 4 реатора Чорнобильської АЕС поки він не вибухнув - хотів медальку получити.

Це для того, щоб дивитися в корінь.

Бог дасть, ті землі відновляться для України. Уже в багатьох раніше закритих місцях можна жити.

Для мене ті місця не чужі, у мене бабуся родом з Поліського району, де вимерли з голодомору її батько та його родина - шестеро братів.

Евгения Коротич, блогер, журналистка

Тридцать лет после аварии.

Я впервые приехала в Киев в последние дни апреля 1990-го. Мы тогда приехали с нашим детским хором к другому детскому хору, киевскому. Была такая "программа обмена": сперва наш хор из Севастополя приехал в Киев, и мы жили по домам у детей, потом - они к нам.

Я жила у девочки по имени Стефания Довгаль. Мама Стефании была реставратором, папа - режиссёром, а бабушка - украинской националисткой. Маргарита Константиновна разговаривала исключительно на украинском языке, не стесняясь, рассуждала об автономности Украины (это для меня было в диковинку) и много водила нас по Киеву, добавив к общей "официальной" программе нашу персональную.

Жили они в доме на Струтинского, прямо под забором Ботанического сада. Ботсад в те годы до первого мая был закрыт для посещений, но Маргарита Константиновна и Стефания, разумеется, знали все дырки в заборе. Через одну такую дырку мы и проникли на территорию 30-го апреля. На аллеях почти не было людей (я тогда не могла этого оценить, и лишь теперь, прожив в Киеве 16 лет, понимаю, как мне повезло - впервые увидеть ботсад вот таким: цветущим, благоухающим и практически безлюдным).

Маргарита Константиновна повела нас смотреть сирень, она уже распустилась. Но меня гораздо больше прославленного сиреневого сада заинтересовали гигантские жёлтые цветы на газоне: похожие на одуванчики, но размером с небольшое блюдце. Я спросила про них, и Маргарита Константиновна ответила, что это обычные одуванчики. "Це вони пiсля Чорнобиля таки велики", - сказала она внезапно севшим голосом.

И почему-то с тех пор именно гигантские одуванчики стали для меня самым ярким символом Чернобыля.

Я на днях вспомнила об этом, когда гуляла с Робертом, рассказывала ему про трансформацию одуванчиков. Показывала на белые пушистые шапочки - и на жёлтые. Обычные жёлтые одуванчики обычного размера.

Тридцать лет прошло.

Пусть никогда больше одуванчики не будут большими.

Фотожурналіст Влад Содель навіть знайшов щоденникові записи з тих днів:

30 років тому, я був у 4-у класі, про аварію ми дізнались на ранок 27-го від мами, яка працювала в пожежній охороні Києва. Цю АЕС я добре знав до аварії і бачив її, оскільки ракетою мене возили у Білорусь до бабусі, і на шляху судно швартувалось саме у Прип'яті.

Знайшов в щоденнику цікавий запис за 6 травня;) не можу сказати що тоді було страшно, адже ми з батьком ходили на першотравневу демонстрацію.

Через тиждень після тої бесіди, нашу 218 школу на Лісовому централізовано евакуюють у Дніпропетровську обл. Там, на чарівній річці Оріль, у двох піонерських таборах, які належали великим Дніпродзержинським заводам, я провів майже все літо, допоки у серпні мій терпець не увірвався, і я не написав ультимативного листа додому;)

Владимир Варфоломеев

Чернобыльская авария и меня тоже краем затронула. На самой станции не был, но радиации, кажется, пришлось тогда хлебнуть.
30 лет назад я как раз служил в армии, и нашу часть весной/летом 86-го использовали как пересыльный пункт для ликвидаторов. Тогда по стране призывали мужиков из запаса и отправляли на короткое время разгребать чернобыльские завалы. Мы их сначала снаряжали, а потом встречали обратно. Они приезжали и привозили с собой миллизиверты, которые у них были, очевидно, везде: на сапогах и хэбэ, респираторах и просто на теле. Они спали в наших казармах и мылись в нашей бане. Они оставляли снаряжение и форму на наших складах, а мы всё это разбирали, сортировали и куда-то отвозили; то, что было самым новым или ценным просто оставляли себе.

Никаких средств защиты нам не давали, и даже простейшие дозиметры тоже не были в ходу. Мы слышали, конечно, и про саму аварию, и про радиацию, но как-то особо по этому поводу не переживали, лишь только увеличивали вечернюю дозу алкоголя.

Несколько месяцев это продолжалось.

Пока жив.

Юлия Полибина

26 апреля 1986 года...

Было очень жарко. Жаркие дни и почти по-летнему теплые ночи... Я ходила в 10-й выпускной класс - было жаркое время подготовки к выпускным и к началу вступительных в институт... Ничто не предвещало катастрофы, пели птички и распускались весенние сады. И в то утро я услышала страшную новость о Чернобыле... Услышала в транспорте. От людей. Но по телевизору ничего не говорили: власти молчали о трагедии и заговорили лишь тогда, когда из-за рубежа сообщили на весь мир результаты анализов проб воздуха. Потом видели вереницы пожарной техники, едущей по Окружной дороге, летели вертолеты... Мне казалось, что началась война. Метро... такое наше многолюдное метро за неделю стало совсем иным: на остановке "Вокзальная" встали и вышли из вагона почти все люди с плачущими и орущими детьми. Я не уезжала - все это время была в Киеве: экзамены никто не отменил. Посоветовали закрыть форточки и делать влажную уборку ежедневно. В школах занятия были как обычно. Дома смотрели ТВ не отрываясь... Долго ничего не сообщали. Потом показали как вертолеты тушат ЧАЭС... Потом видела как вертолет упал в пылающий реактор.... Помню солдатиков и пожарных, которые приняли первый удар на себя. Помню как показывали эвакуацию Припяти... Город, который стал призраком...

Страх и ужас в воздухе витал такой, что казалось: началась война. Это было состояние, которое вселяло тревогу и безысходность. Я думала что ничего больше подобного этому я не переживу в жизни...

Давайте не забывать тех спасателей, пожарников, военных, которые ушли молодыми в апреле 1986... Тех, которые до сих пор страдают из-за того, что безвозвратно потеряли здоровье в те дни... Давайте будем беречь будущее - сегодня. Пусть Чернобыль не повториться, пусть будет мирной жизнь, небо - голубым, а люди живут в свободной стране, которая наконец должна увидеть счастье после стольких бед!

Світлана Остапа, журналістка, медіаексперт

Я пам'ятаю, як це все було 30 років назад. Майже вся родина по батькові тісно пов'язана з будівництвом електростанцій, в тому числі й Чорнобильської. В момент аварії, вся сім'я (крім мене) жила за кордоном, де працював тато. І коли він намагався зателефонувати і дізнатися, як я, зв'язок відразу обривався. Я пішла до татового колеги в сусідній будинок, щоб дізнатися правду. Він сказав, що йшов з Прип'яті пішки, і що все погано, і треба мити під'їзди, і згорнути всі килими, і пити червоне вино.

У Бучі майже всі жителі мали статус постраждалих від Чорнобильської аварії (1-2-3-4 категорій), наше місто було в зоні 4-ї категорії. І за моїми спостереженнями в старих будинках-хрущівках Бучі майже не залишилося чоловіків, яким за 60 років. Усі вони працювали в Південтепломонтаж, відповідно до абревіатури російською ЮТЭМ, їх усіх називали ютеемівцями. Практично всі їхні смерті пов'язані з онкозахворюваннями. Мій тато теж помер від цієї біди 19 років назад...

Тетяна Висоцька, журналістка

Мені було років вісім, коли до нас у табір на Азовському морі привезли "киян". Влітку, після буремної Чорнобильської весни, вже всі знали це закодоване слово. Ніколи раніше цілими загонами киівських дітей до радгоспного табору " Юний гагаринець" (до чого космос і Гагарин в радгоспі, до речі "Росія" Новотроіцького району, осягнути важко, але тренд же не має меж) не привозили. Приїздили кияни зі своїми вожатими та вихователями, трималися всі вони трохи осторонь і носили маску печали та жертви. Нам, місцевим дітям, ровесників було безмежно шкода і жаль, хоча осягнути їхній смуток тоді було не до снаги. Це як в дитинстві розумієш, що сталося щось неосяжно-важливо-непоправне, але що саме і наскільки-не розумієш.

Тепер я живу неподалік вулиці Чорнобильської, де на початку вулиці, з проспекту Перемоги, стоїть меморіальний комплекс. Ще працюючи на Новому каналі новинним журналістом, я робила матеріал з відкриття цього меморіалу. Тепер часто іду з донькою з садка повз нього. Як і тоді, на відкритті, з похапцем покладеними квітами владою та купкою ліквідаторів аваріі, вдивляюся в обличчя на бюстах. Молоді хлопці, з вусами, як в мого тата на фото під час служби в армії. Он той молодший, а цей старший, хоч і молодший за званням. Цікаво, хто з них насправді приймав смертельні рішення... В кого з них залишилися наречені, дружини, діти і матері.

Буквально недавно мої донька і син розпитували, куди в інсталяції падають журавлі, чому ці пам'ятники тут, які в цих людей нагороди, які регалії. Старший все більше усвідомлює жах і героїзм, трагедію і біль. Молодшої час ще прийде... Ми пам'ятаємо. Спіть з миром, хлопці. Дякуємо, хоч це слово таке слабке і зайве.

Юлія Банкова, журналіст

Минуло 30 років до моменту, коли ми можемо самі сісти і перечитати документи. Без чиїхось оцінок і перекручувань. Думаю, сьогодні - день для такого чтива.

Майже всі вони починаються зі слова "секретно". Ось, наприклад, документ під назвою "ПЕРЕЧЕНЬ СВЕДЕНИЙ, ПОДЛЕЖАЩИХ ЗАСЕКРЕЧИВАНИЮ ПО ВОПРОСАМ, СВЯЗАННЫМ С АВАРИЕЙ НА БЛОКЕ № 4 ЧЕРНОБЫЛЬСКОЙ АЭС" - це перелік із 26 пунктів. Цього має бути достатньо, щоб усвідомити, що ми не знали фактично нічого.

Далі – докладні, записки без дат і авторів, агентурні повідомлення, довідки щодо перебування іноземних журналістів (про проведення чекістських заходів, "сковиваніє его действій і актівності"), справки, справки, справки... Підозрюю, що у читачів цих "секретів" тоді ставало волосся дибки. Десятки тисяч строковиків у зоні, київські школярі, яких виганяли тренувати парад, а одяг потім скидали в одну купу для дезактивації.

Це все сотні тисяч, а може й мільйони до всіх інших жертв комустичного режиму.

Документи можна почитати тут.

Вірш поетеси Ліни Костенко:

Цей дощ - як душ. Цей день такий ласкавий.
Сади цвітуть. В березах бродить сік.
Це солов'їна опера, Ла Скала!
Чорнобиль. Зона. Двадцять перший вік.
Тут по дворах стоїть бузкова повінь.
Тут ті бузки проламують тини.
Тут щука йде, немов підводний човен,
І прилітають гуси щовесни.
Але кленочки проросли крізь ганки.
Жив-був народ над Прип'яттю - і зник.
В Рудому лісі виросли поганки,
і ходить Смерть, єдиний тут грибник.

Дмитро Канарський

Мене возили лікувати до Києва восени 86-го. Крім феноменального метро и морозива "Ескімо" запам'ятав, що весь час мили вулиці, навіть в дощ.

Дуже прикро, що ліквідаторів гнали на убой. Що ліквідація наслідків була виконана за принципом "баби нарожають". Ось так і живемо. І війна у нас така сама. Кожен день когось ховаємо, а все без толку, тому що зіштовхнулися з ще більш безжалісним супротивником, який ще більше плює на свій народ.

АГЕНТУРНОЕ СООБЩЕНИЕ КГБ УССР
О ПРИЧИНАХ И АНАЛИЗЕ АВАРИИ

UAINFO


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування »  

Новини