Учора один пан хвілософ (робота така в людини) писав мені, що не варто забороняти російську мову (точно не знаю, про що це він, бо йшлося про інше), і поставив її в один ряд з "мовою живопису".

Завдяки хвілософу, який у коменті не раз посилався на якісь "аморалізми", "зоологічні націоналізми" та "порнографізми сучасності", особливо добре видно, в чому той sucker punch риторики захисників рускоязичія, який вони кожного разу намагаються провести.

Епоха, яка їх навсправжки обурює "зоологізмами" та "аморалізмами", – це лише післямайданний час. Лише це – "сучасність", в якої проблеми з мораллю. Не постмодерн, не модерн, не романтизм, не з Beatles це почалося, не з "Deep Throat"; а головне для них – не бачити тоталітарного періоду в історії наших мов. Нібито за допомогою однієї "мови живопису" цілеспрямовано не затирали, не калічили, не підміняли, не пригашували величезні етапи розвитку іншої "мови живопису", природної мови, що мала би природно розвиватися й природним лише чином себе захищати чи пристосовуватися. Роблять вигляд, ніби не помітили, як лінгвоцид тримався за руки з геноцидом, і ніби ми живемо серед результатів давно відмерлих процесів, ніби ці процеси досі не на рейках, ніби не пускають дим і ніби не гудять – їхніми ж горлянками.

Простіше кажучи, можна говорити про аморальність, але наскільки моральним треба бути, щоби при цьому замовчувати ту саму аморальність – не давньоримську якусь, а ту, що триває? Живете у світі голих абстракцій, де кожна мова – інструмент поза добром і злом, – гаразд, лишайтеся там, не пхайтеся до соціальних питань. Заперечуєте історичні процеси – не лізьте впливати на історію.