Іду вчора в універ і бачу, як якийсь чоловік недбало паркується посеред вулиці і - вже хотіла йому сказати, що його потім будуть сильно не любити пасажири і водії усіх трамваїв, які будуть перечіплятися через його дзеркальце, але бачу далі - прямо на трамвайній колії пташеня якесь недоросле, яке невдало приземлилося і ніяк не може злетіти.

І ми з тим чоловіком кидаємося до того пташеняті - бо їде трамвай і зараз його переїде, бо воно мале-непомітне і прямо на рельсі. Я починаю махати руками перед трамваєм, трамвай встигає загальмувати, чоловік встигає підняти пташеня, передає його мені в руки і від'їжджає, щоб пропустити трамвай, пташеня виглядає ціле і здорове, але принишкле і перелякане, і навіть якби хотіло спурхнути - ще не вміє літати, я спішу на пару, навчити пташеня літати - не в моїй компетенції, та й не в моїх силах.

Певно, воно випало із гнізда, яке десь там нагорі, на дереві. Єдиний варіант - посадити його назад на дерево, бо внизу його точно хтось з'їсть або розтопче. Я залажу на газон і висаджую його на гілку, до якої ледь можу дотягнутися. З вікна над газоном визирає жінка і починає на мене репетувати - бо хіба я, така-сяка, не знаю, що не можна ходити по газоні. Довго пояснювати, чому я там, та й нема бажання. Звісно, можна було б сказати їй, що в кожній життєвій задачі є умови, яких ми не можемо врахувати, бо не знаємо про них. У ожному фрагменті реальності є щось невидиме, як той п'ятнадцятий камінь саду Рьоандзи. Основне пам'ятати про це, перш ніж кидати камінь у чийсь город.

Я не можу навчити пташеня літати, але тепер, коли мені захочеться зробити комусь зауваження, я буду думати про того чоловіка, який неправильно припаркувався, щоб встигнути забрати пташеня з рельсів. Просто в світі є так багато дрібниць, які дають комусь можливість навчитися літати. Пташеня вчить мене пам'ятати про п'ятнадцятий камінь