Конгресовий цвинтар

Я не люблю цвинтарі. З дитинства. Вперше примирилася з ними, коли ми з Іллею Шинкаренком ховали Березовського – була весна, на кладовищах Лондона буйно квітували дерева, відвідувачі просили операторів зробити гарного знімка родини на фоні могил.

Наш старий плюсівський офіс виходив вікнами на Лук'янівський цвинтар. Примітно, мій спортзал був поруч із Байковим – так і їздила від одного до іншого.

За кілька років зняла квартиру неподалік Арлінґтонського кладовища, але так його і не полюбила: зазвичай ходжу туди шукати нові імена для персонажів своїх дивакуватих оповідань.

Цвинтар на картинці – Конгресовий. Ми знімали його для Олександри Мітіної. І давно не реготали так голосно посеред могил. Місцевий директор найняв кіз, аби вони замість садівників їли мох. Мовляв, 25 центів за годину роботи, дорогенька, і вони жеруть, перепрошую, працюють 24 години на добу! "Де я за такі гроші знайду робочу силу?"

"Для того, щоби вас поховали на нашому цвинтарі тепер не треба бути конгресменом, військовим чи знаменитістю. Треба просто бути мертвим, тому Ви – не мій клієнт. Поки що".

Для повної доконаності картини: на кладовищі влітку влаштовують перегляди фільмів Альфреда Гічкока.