В 1995 щойно закінчивши універ, я поїхала перекладачем з бельгійцями по Україні. І, звісно ми поїхали до Криму. І ось, гід, цілком, здавалось, адекватна жінка, хоч і з москальским акцентом веде нас до Царської бухти в Судаку яліцевим садом. І раптом вона говорить: "Знаєте, у нас в Криму такая удивительная природа! Можна увидеть настоящие чудеса природи - у нас в горах, інжировиє рощи ростуть ровними рядами!!! Бивает же такое!" на моє " Ви це серйозно? Самі так ростуть? Може їх все ж таки люди посадили, що тут до вас жили?" було її " ХТО?" - і моє " кримські татари" - і її " Да ви что??? Что они умєлі? Єто природа сама".

Не знаю, чому саме ця історія стала для мене "точкою неповернення" до Криму, поки Крим не стане татрським, до Криму мого дитинства з виноградом дамські пальчики розміром з хорошу сливку, до запаморочливого персикового аромату рожевих пухнастиків на гарненьких деревцях, до місць з дивними кримськотатарськими назвами. Я не була в Криму з 1995 р., і не поїду туди, доки він не стане справді татарським. Я вірю, що лише кримські татари можуть висадити рівнесенько фігові деревця на камнях. І я із задоволенням погуляю в цих гаях.