Міністерству інформаційної політики терміново потрібен співробітник, який хоча б трохи знається на інформаційній політиці. Ну, або хоча б в піарі. Хоча б на якийсь час, поки міністр спить. А то Міністерство інформаційної політики з тріском програє вже другу війну. - Ні, не з Росією. Цього разу ви даремно на неї подумали. Міністерство інформаційної політики програє вже другу інформаційну війну самому собі. Не дивно. Так завжди буває, коли замість основної мети, заради якої Міністерство й створювалося, воно зайняте переважно імітацією бурхливої діяльності і підтримкою загадкового виразу міністерського, з дозволу сказати, обличчя.

Першим гучним провалом «Мінстеця» (а що, навіть заступник міністра так у себе в блозі пише), якщо пам'ятаєте, стало його фіаско в суспільній дискусії довкола створення самого Міністерства. Тоді справедливо писали, що створення «Міністерства правди» швидше в моральному плані зрівняє нас з Росією, ніж наблизить Україну до перемоги в протистоянні з нею; що відкрите громадянське суспільство й силами активістів цілком здатне впоратися з інформаційною загрозою. Що тоді відповів Стець? Мовляв, потім діла самі скажуть. Скоро вже два роки зі створення міністерства, і півтора, як воно горя прикупивши почало працювати. Волонтерські проекти не лише б'ють російські ЗМІ в Україні, а й вийшли і на міжнародну арену, тож навіть у самій Росії кремлівським пропагандистам доводитися «відстрілюватися». А що ж «інформаційні війська» «Мінстеця»? - Поки лише вчаться встановлювати димову завісу. Не кажучи вже про те, що всупереч оптимістичним звітам у більшості населених пунктів прифронтової зони, як і раніше, можна приймати повний набір російських і терористичних теле- й радіоканалів, за повної відсутності українських. От і вся «інформаційна війна».

Чи варто дивуватися, що в скандалі довкола публікації сайтом «Миротворець» контактних даних журналістів, які отримали акредитацію у терористів «ДНР» і «ЛНР», Міністерство встало не на бік волонтерів. Воно мовчало, коли в мережу викладали дані депутатів, коли публікували сканпаспорти Президента, позаочі вітаючи це в дусі політики «відвертості» й «свободи слова». Але коли ця свобода слова (зізнаюся, і мені здається, що вона вступила в протиріччя з правами людини) торкнулася корпоративних інтересів працівників самої інформаційної сфери, заступник міністра інформаційної політики Тетяна Попова кинулася своїх колег захищати. - Намір цілком зрозумілий для рядового журналіста, але її вибірковість невибачна для державного службовця.

І ще один аспект проблеми. Ще раз нагадаю, Міністерство інформаційної політики створювалося для ведення інформаційної війни. Тому дивно, що у своїй позиції його керівництво орієнтується на стандарти Європи, яка вже більш як 70 років не знає війни, а не, скажімо, на Ізраїль, який усі ці роки часто сам-на-сам протистоїть усьому ісламському світу, а більш як 40 років при цьому ще й СРСР, що фінансує їх. За два роки Міністерство так і не змогло визначитися, що таке «ДНР» і «ЛНР» - «сепаратисти», і тоді у нас уже два роки, як стверджує Кремль, йде «громадянська війна», чи терористи й окупанти, і тоді «акредитація» українських журналістів у Донецьку й Луганську виглядає приблизно так само, як якби ізраїльські журналісти отримали б акредитацію у проіранських терористів, що захопили Сектор Газа.

Заступник міністра інформаційної політики не може визначитися, що входить у функції її міністерства - ведення інформаційної війни, чи це державне агентство з вибіркового контролю за дотриманням деяких стандартів журналістики. Цілком зрозумілий сумнів, передусім, якщо оцінювати його з точки зору доцільності функціонування самого міністерства. І справа тут навіть не в мізерному фінансуванні - в Росії в цю інформаційну трубу зливають мільярди, при цьому «руський мир» все далі, а «Новоросія», то ту вже взагалі поховали. З великим або з символічним бюджетом, подібна структура неминуче, швидше раніше, ніж пізніше, за відсутністю або неможливістю перемогти зовнішнього ворога, візьметься за пошуки ворога внутрішнього. Вона вступить у конфронтацію з громадянським суспільством і переможе, якщо йдеться про Росію, або неминуче програє, якщо йдеться про Україну. І тоді цей протез апендикса нарешті скасують.

Не переживайте, йому обов'язково знайдуть заміну. До речі, ось уже кілька місяців наші соціальні мережі із заздрістю обговорюють «Міністерство щастя» в Еміратах. А я читаю їхні захоплені обговорення й згадую «Головне управління вільного часу» з рязановської «Забутої мелодії для флейти». Усе-таки СРСР у наших людях невикорінюваний.