Моя мама народилася у Ворошиловградській області, пішла до школи в Луганській, а закінчила знову у Ворошиловградській. Невдовзі народилася я, у Ворошиловградській, а школу закінчила у Луганській. 

За цей досить довгий час ми жодного разу не переїжджали, ну хіба що у межах двох сусідніх вулиць. Спочатку мама переїхала до татових батьків, а потім вже вони разом з татом до спільного будинку.

До чого це я тут пишу про оцю складну географію моєї родини?

Вже кілька місяців стоїть гул і стогін з приводу того, що ой, навіщо нам це треба, оця декомунізація (і не полінувалися ж, вивчили)), де взяти гроші на то все й де взяти часу на переоформлення усіх папірців, яких у кожній хаті трохи-таки є. Так ось, усі перераховані мною зміни з назвою Луганської області проходили за часів радянської влади і я жодного разу не чула, щоб хтось нарікав на ті перейменування. У "районці" опублікували, ото й усі обговорення. Ну хіба що вдома на кухні чи сусіди на межі погомонять і все. Коли питала бабусю - вона завжди казала - а чи мені не все рівно? У нас є влада, нехай вирішують, то їх робота, а моя робота - то хатні справи й щоб у господарстві усе гаразд було. З приводу паперооформлення додам, що ніхто жодних документів не міняв. Коли приходив час отримувати паспорт, свідоцтво про народження чи шлюб - у нових документах вказували ту назву, яка була на той час.

Здається, що у деяких випадках свобода слова приводить не до вільного висловлення власної думки, а до банального процесу говоріння. Говорять у телевізорі, у черзі до лікаря й у банку з платіжками, й куди не кинь - всюди експерти з усього одразу. Говорять, говорять, говорять... краще б бодай-щось робили...

Аби картина була більш повною, додам, що до 1938 року це взагалі була Сталінська область, яка з часом була розділена власне, на Ворошиловградську й Сталінську, а Сталінська свого часу стала Донецькою.