Сьогодні активно циркулює новина про затримання чоловіка першого секретаря посольства України в Словаччині при спробі контрабанди сигарет.

Чи всі дипломати цим займаються?

Звичайно, ні. Подібні випадки, на жаль, траплялися й у минулому (а про чутки, які не реалізувалися затриманнями, – взагалі годі й говорити!). Але це проблема здебільшого стосується посольств в суміжних з Україною державах (або тих, що розташовані неподалік). Ну, звісно ж, у Бразилію, Китай чи Південну Африку автобус, забитий контрабандними сигаретами чи алкоголем, не поженеш. 

Про те, що займатися контрабандою для української дипслужби не є нормою свідчить й інформація Цензор.нет про сьогоднішнє затримання: МЗС України дало дозвіл на догляд автомобіля, який перевозив контрабанду, після того, як водій почав апелювати до імунітету, "викличу консула" і так далі.

І це добре. Це хороший приклад, як потрібно відсторонюватися від того, що є неправильним.

Поведінка контрабандиста (спроби "качати права") свідчить про його бідну освіту і підготовку. Українські дипломатичний паспорт і реєстраційні номери автомобіля не дають для їх власника-громадянина України ніякого імунітету на території нашої держави. Це було перше, що мені в далекому 1994 році пояснили, видаючи на руки мій перший дипломатичний паспорт. За кордоном дипломат – є дипломатом. А на території України таким же громадянином, як і решта. Та й пільг небагато. Хіба що поза чергою пройти контроль. Але і цією пільгою можна користуватися хіба коли перебуваєш у службовому відрядженні. Це мені теж колись пояснювали. А я пізніше пояснював своїм співробітникам, які з мого дозволу сідали за кермо офіційного автотранспорту, відряджалися на ньому в Україну чи ще кудись.

Очевидно, треба десь ще й спеціальну пам'ятку для контрабандистів розробити – тягнеш заборонене, то хоч не випендрюйся. Якщо повідомлення, що контрабандист тягнув ще й "талковую бамагу", підписану його ж дружиною-дипломатом, що він перевозить дипломатичний вантаж, – це як діагноз. Не лише дипломати, але і будь-які державні службовці (хоча нинішнє керівництво МЗС чомусь переконане, що дипломати не є держслужбовцями, а становлять якусь особливу касту) мають знати, що вчиняти нотаріальні дії або видавати будь-які довідки чи оформлювати документи від свого імені на своє ім'я чи ім'я своїх членів сім"ї і близьких родичів заборонено. Так що, очевидно, там уся сім"я бідно освічених, але ласих на "ліві" гроші дипломатів.

Невпевнений, чи є сьогодні контрабанда кримінальним злочином, але ось перевищення повноважень при оформленні супровідних документів на контрабанду – це вже причина сильно задуматися, чи потрібна нам та перший секретар у Братиславі (з точки зору фаховості і професійної підготовки).

А загалом причин у цієї ситуації може бути кілька.

По-перше, людська природа гріховна – і свербітимуть руки ще в багатьох і не один раз. Це треба знати, і бути до цього готовим.

По-друге, 25-річна історія української дипслужби свідчить, що надзвичайних подій тим більше, і вони тим серйозніші, чим менше співробітники посольства чи консульства зайняті роботою. Як правило (хоча і не завжди), проблема "раціонального використання часу" виникає в тих посольствах, які керуються політичними призначенцями. Люди не з системи просто не знають, що треба вимагати і як організувати роботу підлеглих. Або підлеглі, маючи подекуди більше бюрократичного досвіду, можуть елементарно "вішати лапшу" на посольські вуха. Ну, а злочинцем без роботи стає не лише солдат, але і дипломат. Тим більше коли спокусливий кордон, який на одній ходці автобуса може дати кілька тисяч євро "легких грошей", лише пару годин подорожі по комфортних європейських дорогах.

Непрофесійність послів-політичних призначенців найчастіше проявляється саме в суміжних державах. У нас чомусь вважається, якщо людина десь там князювала у Львівській області – то це готовий посол чи дипломат для Польщі, на Закарпатті – готовий їхати в Угорщину, в Чернівецькій області – пряма дорога в Бухарест. Ця практика переважно неодноразово доводила свою неефективність, і її потрібно випалювати з української дипслужби.

Також такі ситуації є проколом в роботі представника Служби зовнішньої розвідки (так званого офіцера з питань безпеки). Хоча це і не прямий його обов'язок, але він має орієнтуватися, як часто співробітники і члени їх сімей мотаються через кордон, навіщо, які мають супроводжувальні документи.

Ну, і звичайно це "прокол" усієї системи, яка повинна забезпечувати такий стан психічного здоров'я дипломатів, коли боязнь відповідальності за порушення має пересилювати жагу наживи і використання службового становища. Це, як правило, неможливо, коли працівники нижчого рівня бачать, що їхні керівники дозволяють собі аж надто багато.

P. S. Про ганьбу. Ганьба, це коли в неспроможність вирішувати наші проблеми нас тикають носом іноземці. В цьому випадку такої ганьби немає. А для когось – навіть піар – активізація боротьби з контрабандою. Насправді дрібні і незовсім дрібні зловживання дипломатичними імунітетами і привілеями допускають, думаю, всі без винятку країни. На деякі дрібні речі прийнято закривати очі. Якщо дрібні епізодичні зловживання стають великою практикою – потрібно реагувати. Але допоки ми спроможні реагувати на свої проблеми самостійно, як у цьому випадку, то це швидше нам до честі, ніж до ганьби.