Резонансна заява чинного міністра фінансів України про можливу відмову нашої країни від Євробачення-2017 може сприйматися хіба що як привід для загальносуспільних дискусій на цю тему, але далеко не в якості декларації реальних намірів керівництва держави. Всі розуміють, що проводити пісенний конкурс потрібно, але існує і ряд побоювань, які змушують урядовців зважувати всі «за» і «проти».

Організація і проведення таких дорогих заходів, як Євробачення, спортивні чемпіонати, військові паради та інші масові дійства культурно-символічного характеру, завжди викликають застереження щодо своєї економічної доцільності. Особливо в період гострої економічної кризи, якою нині охоплена Україна. Досить згадати хоча б суперечки з приводу обґрунтованості проведення військового параду до Дня Незалежності у 2014 році. Тоді прихильники останнього доводили його необхідність як символу боротьби і об'єднання суспільства, противники ж нарікали на марнотратстві під час військових дій на сході країни.

І хоч це не зовсім тотожні речі, по суті, сьогодні маємо справу з тією самою дилемою: організувати міжнародну культурну подію або зекономити бюджетні кошти. Однак саме така постановка проблеми повертає дискусію в неправильне русло. Завдання необхідно ставити не так, щоб вибирати між проведенням конкурсу, яке ототожнюється з витратами, і відмовою від нього, що асоціюється із заощадженням ресурсів під час кризи. Напроти, слід виходити з того, щоб провести цей захід, використавши всі його переваги, і заробити на ньому. Це логіка всіх європейських країн, які щороку по черзі приймають у себе Євробачення. Інша справа, що в України немає досвіду, як це зробити. Точніше досвід є, але невдалий (мова йде про євро-2012, на яке тодішня українська влада витратила у 5 разів більше, ніж заробила). Тому наступний пісенний конкурс в Україні є не ситуацією вибору, а серйозним викликом для чинного уряду. І завдання останнього - не пояснювати, чому його не треба проводити, а забезпечити рентабельність проведення.

В цьому контексті дивують перші підрахунки майбутніх затрат. Глава Мінфіну оприлюднив цифри у 1 млрд. гривень, тобто більше, ніж 30 млн. євро. Водночас європейські столиці останніми роками витрачали на конкурс в середньому від 8 до 15 млн. доларів США. Наприклад, Швеція цього року вклалася всього в 9 млн. євро. Роком раніше Австрія витратила більше 20 млн., що стало своєрідним рекордом, але й це не дотягує до 1 млрд. гривень, про який кажуть в Кабміні. З іншого боку, зрозуміло, що рівень розвитку європейських міст значно вищий, ніж українських, відтак, аби провести захід на належному рівні, нам слід витратити значно більше ресурсів. Але треба мати на увазі, що витрачені кошти на інфраструктуру, ремонти, реставрації, реконструкції і будівництво все одно залишаться в Україні для її громадян. На згадане євро-2012 сусідня Польща витратила 200 млн. євро, або в 67 разів більше, ніж Україна, оскільки Варшава вкладала кошти не так в спортивну подію, як у стрімкий економічний розвиток країни. Тепер цього потребуємо і ми.

Зовсім інше питання, щоб виділені з бюджету гроші знову банально не «розпиляли» чиновники. Для цього необхідно, аби весь процес використання коштів був прозорим і знаходився під контролем експертних і громадських структур. Зі свого боку, уряд і місцева влада повинні розробити конкретні інвестиційні програми, які дозволять максимально використати як державні, так і бізнесові ресурси в підготовці до конкурсу. Словом, ми маємо створити такий собі бізнес-план для того, щоб Євробачення-2017 стало не витратною, а прибутковою статтею для вітчизняної економіки.

Насамкінець, варто наголосити, що Євробачення є непересічною нагодою підвищити міжнародний авторитет нашої держави, попрацювати над її іміджем і рекламою на європейському континенті. Втрачати такий шанс було б, щонайменше, нерозумно.