Можна подумати, що крім цього в киян немає інших турбот: суперечка навколо Арки дружби народів на дніпровських схилах розділила місто навпіл.

Одні вважають, що титанове одоробло слід безкомпромісно здати на брухт, інші - що варто, може, залишити, прибравши гранітних бовванів під нею та якось модифікувавши її семантику. Хай буде просто веселка. Стоп, веселка - це стрьомно, бо можуть потрактувати як гейський символ, а кияни в цьому питанні не просунутіші за львів'ян.

Мені творіння брєжнєвсько-щербицького модернізму геть не шкода, я взагалі вважаю, що цей відрізок української історії залишив по собі дуже мало артефактів, які варто було б затримати в часі й просторі, якщо не рахувати літак «Мрія» і танк Т-80УД. Ні, я розумію трохи молодших за мене киян, які виросли в оточенні тих чи інших ідолів: ось під цим Мануїльським я катався на триколісному велосипеді, а поруч із цим Чубарем я купував морозиво по 22 копійки, а біля цього Щорса я вперше покуштував портвейн по 1,45 за пляшку. Але нашим дітям та онукам така зворушеність вийде боком, і це відправний пункт команди Інституту національної пам'яті, яка була ініціатором декомунізації за більш-менш радикальним сценарієм.

Проте найпростіше прибрати нагадування про одіозні постаті та ганебні події, важче позбутися звичних ідеологем. Дружба народів якраз належить до них. СРСР просував цей штамп, легітимізуючи в такий спосіб, по-перше, перебування нічим, крім географії, не поєднаних етносів і культур у межах одного кордону, по-друге, претензії на геополітичну роль імперії, яка нібито має право втручатися в життя будь-якої суверенної держави на будь-якому континенті. Тому, коли в газеті «Правда» з'являлося словосполучення «радянсько-конголезька дружба», дорослі люди розуміли, що невдовзі африканським братам буде відправлено автомати, танки, гелікоптери, можливо, і військових консультантів, а в наших військових училищах з'являться нові чорношкірі курсанти.

Стосовно російсько-української дружби (причому саме в такому порядку учасників!) всім було зрозуміло, що це спосіб з боку київської адміністрації періодично підлизуватися до Москви, засвідчити їй свою лояльність. Як ритуальні заходи час від часу організовували дорогущі й беззмістовні «декади української культури в Росії», куди везли апробованих співаків, танцюристів і парочку коміків: у
Москві дуже любили наших коміків.

А в Києві в палаці «Україна» на урочистих, так званих урядових, концертах (правильніше було б називати їх «цековськими») якийсь актор, не­одмінно народний артист, регулярно читав «Чуття єдиної родини» Павла Тичини: Глибинним будучи і пружним, чужим і чуждим рідних бродів, я володію арко-дужним перевисанням до народів.

Ось цього я ніколи не вибачу Радянському Союзові, у якому виріс. Не тільки Плужника, Семенка, Зерова, Стуса та інших закатованих поетів, а й геніального Тичину, якого змусили написати ці божевільні брехливі рядки:

А другий грім - другим ще далі

гримкоче, хоче та радіє,

що поміж націй міст із сталі,

що міжнародна дружба діє.

Що таке дружба народів? Чи можуть дружити народи? Ворогувати - нема питань, прикладів не бракує. Немов кішка із собакою живуть вірмени та азербайджанці, євреї та араби. Йдеться не про відносини держав, а про ставлення першого-ліпшого представника однієї спільноти до представника іншої. Такі речі лікуються довго, інколи виліковуються, але буде перебільшенням сказати, що ті самі французи аж так уже полюбили сусідів-німців, ввійшовши після століть ворожнечі до єдиної практично мегадержави. Вони просто живуть поруч, їздять одне до одного на закупи чи на відпочинок, охоче спілкуються, але цього замало, щоби назвати такі стосунки словом «дружба».

Ні, друзями можуть бути лише окремі люди, бо це означає певні постійні витрати душі, донорство енергії, річ за визначенням індивідуальну, інтимну. Особливо це розумієш, якщо ти, запаморочений звичним ідеологічним олів'є, опиняєшся сам-на-сам із реальністю й усвідомлюєш, що твій колективний «друг» ладен тебе спалити своїми «Іскандерами» просто тому, що ти реальний суперечиш його галюцинаціям.

Ось чому я без вагань прибрав би й цей монструозний символ порожнечі. Хіба що... Можливо, варто дочекатися нашої перемоги й тоді вже переосмислити цю споруду, надавши їй того первісного значення, який мають усі тріумфальні арки світу. Символ тріумфу над ілюзорними «друзями», над ідеологічною оманою кількох десятиліть, над мороком ментального рабства, над постійною засадничою небезпекою самому нашому існуванню. Ну а вже потім, років за 50-100, хтозна, може, знову спробувати «дружити сім'ями». Але то вже хай онуки вирішують.