Маленьке уточнення: ті, хто істерить з приводу повернення в Україну історичних назв, - це не "риги", не "комуністи", і навіть не "совки" (хоча й можуть такими бути, але то все не обов'язкові умови). Спільний знаменник тут інший: це люди, які, соціально-статусно, морально й психологічно, ототожнюють себе - з КОЛОНІАЛЬНОЮ АДМІНІСТРАЦІЄЮ.

З тими, хто свого часу був "віджав" територію (місто, вулицю, будинок...), убивши/вигнавши господарів, "зачистив" по них сліди й оголосив, за ТГШ, що "все то те таки й було наше" (с), а до них тут нікого не було.

Агресія, яку викликає в цих людей всяке нагадування про колишніх господарів, має в основі витіснену ПАМ'ЯТЬ ПРО ЗЛОЧИН. І про власну причетність (!) до того злочину - яка багатьом приносила (і приносить досі!) соціальні преференції, від котрих їм зовсім не хочеться відмовлятись.

Ще простіше: це волає й обурюється, хапаючись за соломинки як завгодно незграбних приводів, - СТРАХ РЕСТИТУЦІЙ.

(Нагадаю, що це ще торік почалося: істерика - у відповідь на нагадування, що т.зв. "Дім Булгакова" - це дім розстріляного Листовничого, істерика - у відповідь на пропозицію назвати Київський Музей російського мистецтва (назва 1936 р.), за ім'ям власників дому й фундаторів колекції, "Галереєю Терещенків" - ось тут уже прямо цей страх озвучується, тобто люди в принципі свідомі того, що "стережуть крадене".

Це все той самий "психокомплекс тюремного наглядача" - нині маємо змогу спостерігати його в загальнонаціональному масштабі.

Цей етап неуникненний, рано чи пізно він повинен був настати, і ми повинні його пройти. Інакше не вилікуємось.

Нехай налякані виговоряться. Бажано, всі.