Два роки - більш ніж достатній термін, щоб робити висновки про визначальні особливості політика і державного діяча. Як кажуть,щоб відчути смак супу, зовсім не обов'язково з'їдати його повністю,вистачить однієї ложки. Наступні роки (чи місяці?) перебування при владі Петра Порошенка навряд чи щось суттєве додадуть до його політичного портрету, якась людська чи політична еволюція цієї постаті радше зі сфери фантастики, хіба що подальша деградація...

Згадаймо обіцянку Кучми після виборів 1999 року - «Ви побачите нового президента!» І що ми побачили? Представники цього соціально політичного типу не змінюються принципово, докорінно. А Порошенко - типовий, яскравий, просунутий всіма її особливостями представник системи Кучми-Януковича.

Тому немає нічого дивного в цілковитій негації Майдану, не зрідка в цинічній і безсоромній формі. Абсолютно логічною і закономірною є наступність нинішніх «демократів» зі схильними до диктаторства попередниками, наступність навіть на особовому рівні.

Тому деякі розчаровані люди кажуть:ми чекали,що відбудеться зміна системи,а не прізвищ,але скидається на те,що навіть зміни прізвищ не відбулося. Справді, фігуранти минулого режиму присутні скрізь, з ними плідно співпрацюють нинішні постмайданні діячі, у Верховній Раді голоси «януковичів» інколи вирішують долю важливих законопроектів і персональних призначень і вербальні «демократи» тими голосами аж ніяк не гребують...

А в областях, містах і районах «януковичі» політично і економічно процвітають, часто-густо маючи там контрольний пакет впливу.

Співпраця з сепаратистами, «русскім міром» цьому не заважає. Це вислід «великого договорняка» Петра Порошенка з відповідними угрупованнями.

Порошенко - олігарх. У цьому вся його людська і політична суть. Кланово-олігархічний лад для нього рідний, зрозумілий і комфортний.

Власне,цей лад з усіма його особливостями створив особистість, що зветься Петро Олексійович Порошенко. Він знає, як керувати олигархатом, бо так було за Кучми,за Ющенка, за Януковича, в період особистого проспериті нашого фігуранта № 1. Прекрасна золота доба. Звісно, картину псували окремі негідники, от їх треба прибрати,поставити скрізь хороших, відданих боссу хлопців,бажано контрольованих і чого б не жити... До чого якісь там реформи (які ще невідомо,чим можуть закінчиться для реформаторів), якісь структурні зміни, нас і тут непогано годують.

Замість неосвіченого,брутального,з поганими манерами Віктора буде грамотний,з англійською мовою Петро Порошенко у містах жив,галантерейне поводження знає... А як гарно може сказати,вдале слівце підібрати. Ну що вам ще дурням треба? Однак усе,що виходить за межі цього затишного світу, де зростав чинний президент,явно справляє на нього враження чогось незрозумілого, неприємного і загрозливого.

Інстинктивно, всупереч будь-якій риториці він сахатиметься того чужого і ворожого і тяжитиме до свого,олігархічного. Те, що ми сьогодні спостерігаємо,так звана деолігархізація ( у виконанні самих олігархів)- суцільна комедія. Деякі провладні агітатори стверджують,що новий режим « приборкав» олігархів.

Намагання всупереч війні, незважаючи на страшну загрозу України,по-хижацьки збагачуватися попри все,штовхає державу і суспільство до катастрофи. Часто виникає питання: невже можновладці цього не розуміють,невже президент не відчуває,що коїться? Однак схоже на те,що там розуму і фаховості вистачає лише на особистий бізнес. В усіх інших сферах доведеться констатувати провал: у воєнній, економічній, соціальній, дипломатичній тощо. В економіці країна живе від траншу до траншу,дедалі глибше занурюючись у боргову яму.

Зростання не видно і поки що воно погано передбачається. Ні,Яценюк, ні Гройсман не справляють враження економічних геніїв. Та й чи потрібні такі Порошенкові? Адже їхній успіх може стати його крахом,конкурентним викликом. Порошенко не є і не буде національним лідером, якого в добу суворих історичних випробувань потребує Україна.

Але гальмом, глухим кутом України він бути може і, власне є. Навіть у дипломатії, де він має фахову освіту і досвід роботи міністром закордонних справ. Символом поразки тут є так званий Мінський процес, коли Порошенко,не оголосивши воєнний стан ( а то була не його добра воля, а вимога Закону України) і визнавши псевдоутворення ДНР/ЛНР учасниками переговорів (з Росією за їхніми спинами), погодився таким чином на трактування агресивної війни з боку Російської Федерації як внутрішнього українського конфлікту, що дає можливість РФ безкарно вести бойові дії проти України, заперечуючи (з допомогою позиції Порошенка) цей факт. Себто, воює Росія, а її маріонетки Захарченко і Плотницький зображують якість «держави».

Внаслідок цього,РФ може не брати на себе жодної відповідальності за свої дії,вона й не бере,нахабно розігруючи в Мінську карту «чесного маклера», посередника, «неучасника» війни. Колишній заступник секретаря РНБОУ Степан Гавриш пояснює безпрецедентний тиск на Україну з боку Німеччини,Франції,а тепер ще й США тим,що офіційний Київ нічого креативного на міжнародній арені не пропонує не пропонує і тому західні партнери кажуть,якщо Київ нічого не може запропонувати,то нехай виконує наші вимоги. Мінським процесом Порошенко загнав Україну в дипломатичну пастку, що лише сприяє легалізації російської агресії та «узаконенню» її «бантустанів» ДНР/ЛНР на українській території.

Мінськ не дає Україні жодних позитивних перспектив. Мінськ докорінно деморалізує українську армію, бо військові вже знають, що всі їхні жертви будуть знівельовані черговим порошенківським договорнякам з вельми сумнівною вигодою для української сторони, що їх ще раз «здадуть»,«зіллють». Так нині армія краще за ту,що була за часів Януковича, (хоча це й не заслуга Порошенка, а радше волонтерів, добровольців і потужного громадського тиску на владу), але значно гірша, ніж треба, маючи проти себе такого ворога як Росія.

Генералітет, який судячи з його кадрової політики, цілком влаштовує верховного, залишається переважно радянсько - кучмістським, далеким від потреб часу і ситуації. Докорінного оновлення не сталося. Не змінилася система висування на керівні посади,це як і раніше: зв'язки, знайомства,планова приналежність,спільний бізнес і т.д.,а зовсім не реальний бойовий досвід і заслуги. На верхівці цієї піраміди зв'язків, бізнес-інтересів,знайомств і кумівства сидить як Будда Петро Порошенко,який її освячує і символізує.

Відданість особам, а не Україні, є основою службового просування. Армія слабка не лише технічно, але й організаційно,структурно і морально,бо не має гідного верховного,не має чіткої мети в цій війні та й довіри до свого командування. Триває конфлікт ( коли латентний, «коли гострий і відкритий») з волонтерами і добровольцями.

Порошенко не здатен забезпечити національну єдність в боротьбі з агресією Росії. Він узагалі не націлений на боротьбу,лише на договорняки, компроміси, бізнес -пропозиції,капітуляції,де Україна виступає як комерційний об'єкт.

Влада, символом якої став Порошенко,постійно демонструє нікчемність,слабкість і незацікавленість в розвитку та порятунку країни. Ця слабкість,страшенно надихає сепаратистів і всю п'яту колону Кремля. Порошенківська політика договірняків дала друге дихання Партії регіонів,Опозиційному блоку,сприяла обранню міським головою Одеси Труханова з його вірогідним російським громадянством, безкраю в «бурштинових» республіках,сумнівній ситуації на адміністративному кордоні з Кримом.

Слабкість і безвідповідальність влади, що уособлює Порошенко,серйозно загрожує Україні. Але чи може бути сильною офшорно-гібридна влада,що керується виключно егоїстично-меркантильними міркуваннями?

Кожен день перебування при владі чинної керівної команди - це ще один крок до національної катастрофи. Очікувати тут якогось поступу - не випадає. Буде лише регрес. Принаймні, ці два роки,що прожили, переконливо це засвідчують.