Минуло два роки президентства Петра Порошенка, а Україна все ще на шляху і не факт, що його подолає. Ба, більше - не зовсім ясно з напрямком, куди вона рухається. І цьому є як внутрішні причини, так і зовнішні.

Внутрішньою причиною є розмитість планів. Україна президента Петра Порошенка застрягла на етапі асоціації з ЄС. Про плани повноправного членства у ЄС чи НАТО вголос, окреслюючи це як чітку політичну мету, президент не говорить. Тому все обмежується смішними дрібними планами на кшталт безвізового режиму з ЄС чи тієї ж асоціації з ЄС. Такі цілі можуть ставити перед собою такі країни, як Марокко чи Південно-Африканська республіка - і вони її, на відміну від України, досягли. Назагал цей асоційований статус у різних формах має 32 країни - навіть невизнана Палестинська автономія. Але не Україна. І це після двох Майданів і звитяжної війни на Сході.

Але є і дійсно незалежні від України причини, які роблять цей процес дещо примарним. І першою з них є внутрішня криза в самому ЄС. ЄС не лише відійшов від планів тіснішої інтеграції і прийняття Європейської Конституції - навпаки, він все більше розмивається національними егоїзмами. І не лише про Грецію йдеться, але й про Велику Британію, Угорщину, а остатніми часами і, о диво, Польщу. Внутрішня інтеграція ЄС диференціюється. І ми повинні знайти свою швидкість інтеграції з ЄС. ЄС змінюється і навіть проголосивши, що ми йдемо у ЄС, ми застанемо там зовсім іншу політичну конструкцію, ніж сьогодні. Тому сьогодні ми йдемо до ЄС не дуже знаючи, куди насправді потрапимо. І ніхто не знає, бо ніхто не знає, яким буде ЄС за кілька років. Вже не кажучи - в яких межах. Особливої пікантності цьому процесові в українському випадку додає його розтягнутість у безкінечність - до точки на горизонті, яка з кожним нашим кроком до неї весь час від нас відсувається...

Те саме стосується і ще більш нагальної потреби України - інтеграції "з" чи "в" НАТО. Про це президент мовчить. Хоча важко щось говорити, коли кандидат на президента США Дональд Трамп закладає у свою передвиборчу платформу те, що він розпустить НАТО. Отож далі і коментувати нічого. Але така мета - чітко і зрозуміло - не вербалізується.

А тут ще й війна, корупція, немічність і дрібничковість політичного класу України.

Це призвело на другому році президентства Петра Порошенка до величезної втоми суспільства. Однак ця втома має два боки. З одного боку люди страшенно виснажилися і розчарувалися. Але з іншого в суспільстві наростає лють. Ці обидві тенденції я вважаю нормальними.

В Україні політичний процес не зупинився, як би багатьом хотілося. В Україні йде другий рік соціально-політичної революції. І ці процеси від політичного класу України а тим більше від президента Петра Порошенка не залежать. Якщо цей політичний клас і президент будуть рухатися хоча б не відстаючи від цього процесу, то у них є шанс вижити. Якщо ж ні - то їх знесе суспільно-політичний потік. Звичайно, за інших якостей і політичного класу і президента можна було б говорити, що вони очолюють цей процес. Однак сьогодні я не переконаний, що хтось відважиться на таку тезу. Тому для них залишаються дві опції - пробувати рятуватися не заважаючи цим процесам, або ж бути ними знесеними.