Дуже давно минули благословенні часи, коли міський простір формували прості функціональні - зрозумілі кожному, назви. «Поділ» - бо внизу, «Гора» - бо на горі, «Гончарі» - бо гончарний цех, цирульня за Канавою, тому що за річкою (а малі річки в нашому місті, всім відомо, давно вже гірші за стічну канаву). Спершу князі повадилися нарікати на свою честь міста, а потім уже й міські райони й вулиці з площами почали називати на честь грішників і святих, причому всю нашу історію грішники від політики з часом неминуче переміщалися в категорію святих. А потім до нашого міста прийшли більшовики. Ви, наприклад, уявляєте, щоб за часів Русі назвали місто на честь молодшої дружини: Отрочеськ? Або на честь ченців: Іночеськ. - Тьху! А більшовикам на традиції було наплювати - взяли й нарекли ціле місто (та ще й не одне) Комсомольськ.

Коли йдуть у минуле диктаторські й тоталітарні режими, закінчуються війни й революції, люди швидко втомлюються від героїчної топонімії, їх починає тягнути до патріархальної простоти. У порівняно благополучному й ситому СРСР мого дитинства, коли по телевізору ще шамкав Ілліч Другий, цю втому відчув Юрій Антонов, чий хіт оспівував Абрикосову, Виноградну, Тінисту, але не Героїв і не Жертв Революцій або чогось там Оборон. Нам же з вами випало жити в епоху «декомунізації», що за лічені місяці до невпізнання змінила не лише «глобус України», а й плани наших міст. У чомусь вона обернулася поверненням до первісної краси Горішніх Плавнів, але набагато більше - звичним біленням колишніх грішників і вмочуванням у дьоготь колишніх святих. Гірше, що, всупереч первинним запевненням, при перейменуванні мало цікавляться думкою місцевих громад, навіть у тих випадках, коли вони не чіпляються за старі радянські назви. А чого ще чекати, якщо автори цих перейменувань такі ж люди, як і ми з вами, кожен зі своїм культурним багажем, родимою плямою й персональним тарганом у голові. Ось, скажімо, взяли й «повернули» Бірзуле (радянському Котовську) чужу «історичну» назву Подольськ. І запитай їх тепер, за що. - мовчать. А назва поверненню й обміну вже не підлягає...

Хоч би скільки я бурчав, а зробленого на нашому віці вже не повернеш. Максимум у формі пасивного протесту проти назв, що особисто мені не сподобалися, як моя бабуся всі роки радянської влади, й далі називатиму деякі вулиці їхніми старими іменами. Називала ж вона цілих 70 років вулицю Леніна (тепер Хмельницького) Фундуклеївською, невже і я ще 70 років не протягну! У ідеалі, перейменування, тим паче таке глобальне, як у наші дні, має на меті підмінити одну традицію пам'яті іншою. Насправді ж воно лише множить паралельні культурні традиції. Ще не одне десятиліття сусіди по сходовому майданчику житимуть у різних містах - у Дніпрі й Дніпропетровську, в Горішніх Плавнях і в Комсомольську, в Котовську, в Бірзуле й у Подольську або, в моєму будинку, на Червоноармійській і Великій Васильківській. Хтось скаже - конфлікт культур, а як на мене - діалог, щоб через покоління-два, на наступній вищій точці коливання історичного маятника, коли знову настане час давати навколишньому світу нові імена, чуже, штучне відмерло, а живе залишилося або повернуло своє законне місце. Процес дивний для консервативних європейців, але звичний для українців, що спрадавна живуть по різні сторони кордону різних культур, що змінюють одна одну. Український плавильний казан ніколи не перестає диміти.

Як не перестають диміти казани по східний бік культурного кордону. У Кремлі, Останкіно й Ольгіно іронічно коментують українські перейменування, але й у них нова топонімія настільки ж нещадно формує своє неповторне культурне поле. І мова навіть не про діячів радянського минулого. На картах російських міст з'являються й інші, набагато одіозніші імена. Як розстріляний за вироком радянського трибуналу 1947-го групенфюрер СС Андрій Шкуро, або як поки що не засуджений президент Чечні Рамзан Кадиров. Більш як рік і переголосування в закритому режимі знадобилися, щоб змусити владу Петербурга прийняти рішення про присвоєння імені Кадирова мосту над Дудергофським каналом. Тепер радянський Проспект Героїв, що отримав свою назву далекого 1978 року, здобув своє продовження в мосту імені Кадирова. Радянський виклик і путінська на нього відповідь. Українська декомунізація й кадиризація путінської Росії. Така постановка питання, вулиця Петлюри, Бандери, Коновальца або Кадирова, не залишає нам сьогодні жодних альтернатив