День журналістики в Україні – як упродовж року влада "вітала" правдошукачів.

Україна – на 107-му місці серед 180 країн у Всесвітньому індексі свободи слова. Таку позицію в рейтингу влада виправдовує бойовими діями на сході країни. Мовляв, через втрати на війні журналістика тепер справді небезпечна професія. Та, насправді, справа не лише в цьому. Адже факти утисків ЗМІ на "мирній" частині держави за останні два роки якщо не зросли, то точно суттєво не знизились. Мене особисто як людину, котра віддала журналістиці практично 15 років життя, такий стан речей відверто обурює. Тому, у наше професійне свято хочу розставити деякі крапки над "і" в питанні свободи медіа.

Почну зі столиці, де триває боротьба "Савік Шустер студії" із фіскалами. У цій історії позбавлення Савіка Шустера права на роботу в Україні стало кульмінацією абсурду. Очевидно, що дії чиновників Державної служби зайнятості - це зловживання службовим становищем і підробка документів.

Утім, вже два місяці мої звернення в правоохоронні органи з вимогою порушити кримінальну справу за фактом підробки документів "блукають по колу". Кожне відомство заявляє, що це не його компетенція і направляє до іншого. Відповідно, питання коли і хто понесе відповідальність за факт тиску на журналіста за його професійну діяльність, залишається відкритим.

Маючи змогу постійно спілкуватись із журналістами з локальних медіа (завдяки людям, яких ми обʼєднуємо в "Народному контролі", а також завдяки ініціативі Савіка Шустера щоквартально запрошувати представників регіональних ЗМІ у свою студію) , зазначу, що на місцях ситуація зі свободою слова ще гірша: починаючи від таких, здавалося би, банальних речей, як недопуск журналістів на засідання місцевих рад, до відкритого переслідування за викриття корупційних справ.

І все це будні українських медійників, які ігнорує влада.

Наведу кілька фактів.

Волинь недаремно потрапила у топ-перелік областей України, де порушувати права журналістів (за даними ІМІ) - норма. Там звична справа не впускати журналістів на зустрічі із міністрами, які приїжджають із робочими візитами, забороняти представниками медіа бути присутніми під час підрахунку голосів на виборах і так далі...

Із цензурою по-волинські зіштовхнулася і команда телепроекту "Народний контроль". Волинська обласна державна ТРК, дотримуючись політики подвійних стандартів, відмовилася пустити в ефір сюжет нашої програми, "героєм" якої був міський голова Луцька Микола Романюк. Натомість іміджеві сюжети мера упродовж місяця транслювалися на цьому ж телеканалі без будь-якого маркування.

Не краща ситуація на малій батьківщині Президента України та Премʼєра. Тиждень тому у Вінниці відкрили кримінальне провадження за фактом перешкоджання журналістам сайту Vlasno.info потрапити на територію Вінницького будинку-інтернату. Зазначу, подібні інциденти - не рідкість на Вінниччині. Ще один приклад: долаючи перешкоди, і то не завжди вдало, журналісти у прямому сенсі прориваються на засідання міської ради.

А нещодавно із "блокадою" входу у будівлю Вінницької міськради зіштовхнувся і народний депутат, член нашого міжфракційного обʼєднання Андрій Антонищак. Охорона відмовилася пропускати його разом із активістом, моїм помічником Володимиром Воловодюком, на засідання міськради.

Що найбільш прикро - навіть після резонансу, обурення громади, журналістів - вхід до будівлі Вінницької міської ради залишається відгородженим турнікетами. До речі, проблеми із доступом медіа на сесії міської ради є і в Черкасах.

На моїй рідній Львівщині свобода ЗМІ - подекуди також доволі відносне поняття. Нещодавно депутат Самбірської міської ради, який також є радником міського голови, пригрозив фізичною розправою активісту і журналісту "Народного контролю" Юрію Леськіву. Чиновник облаяв та заледве не накинувся з кулаками на журналіста за те, що Юрій поцікавився, чому ремонтувати дороги Самбірщини розпочали саме від будинку мера.

Полтаву, місто, яке я відвідав тиждень тому, у квітні сколихнула жахлива новина про госпіталізацію із ножовим пораненням директора телеканалу "Лтава" Євгена Лопушинського. Міністр інформаційної політики Юрій Стець пообіцяв контролювати перебіг подій та заявив, що очікує від МВС та Національної поліції термінового розслідування цього нападу. Попри це, за два місяці жодних новин про розкриття справи чи бодай просування розслідування вперед не було.

З огляду на плачевність такої ситуації, виникає логічне питання - що з цим робити?

Я особисто вважаю за необхідне рухатися в кількох напрямках.

Перше - спростити журналістам доступ до інформації. І певні кроки задля цього на законодавчому рівні вже зроблено (починаючи від відкриття реєстрів власності, за що боровся наш Антикорупційний комітет, ухвалення закону про Е-деларації, і до законодавства, завдяки якому розпочався запуск системи Рrozorro). Проте, з реалізацією маємо проблеми. І реформи на рівні "втілення у життя", відверто кажучи, пробуксовують. Тому на 100 Днів Уряду Гройсмана ми матимемо низку цілком предметних запитань на цю тему.

Друге - забезпечити право на справедливий суд. Якщо кожен хапуга, що "наїжджає" на ЗМІ, знатиме, що відповідатиме перед законом, і суддям буде байдуже, яким є майновий стан відповідача, чий він брат-кум-сват, то журналістам дихатиметься дихати вільніше. Перший навіть не крок, а півкроку в цьому напрямку ми зробили минулого тижня (ухваливши зміни до законів про судоустрій) . Проте наголошу - головне ще попереду, а саме розробка і ухвалення законів про Антикорупційний суд, громадську раду контролю за суддями та ін.

Третє - перестати представникам влади жити і працювати так, що правда стає їхнім ворогом. Змінити представників влади, як показує досвід останніх років, - справа не реальна. Проте їх можна замінити. Замінити на людей із загостреним почуттям справедливості, якими здебільшого є журналісти.

Дивлячись на моїх колег-медійників у Парламенті, а також на тих журналістів, яких на минулих місцевих виборах ми з "Народним контролем" (завдяки вашій підтримці) змогли привести в органи місцевої влади, щоразу переконуюся - змінювати країну є кому. Потрібно лише дати їм необхідні владні повноваження.