У дискусіях щодо перейменувань доволі часто звучить мотив: не треба чіпати існуючі назви, найменовуймо нові вулиці, площі, школи тощо. Нібито конструктивно і логічно.

Але. В центрі Києва, Дніпра чи Харкова навряд чи завтра почнуть розбивати нові бульвари і парки. Отже, українські заборонені й гнані при комуністах державники, митці, військовики мають шанс з'явитися на картах лише десь на околицях. А це, м'яко кажучи, несправедливо.

Колись восени 1991-го я піймав у Миколаєві за піджак кандидата в президенти Кравчука і запитав, як він ставиться до того, що наш педінститут носить ім'я українофоба Бєлінського. Хитрий колишній секретар ЦК зрозумів все і відразу. Далі цитата: "Давайте не будемо нічого перейменовувати, нехай у нас будуть інститути й імені Бєлінського, й імені Лесі Українки, нехай буде дружба".

Ясна річ, що не могло бути в місті двох педінститутів і пропозиція Кравчука де-факто консервувала радянський ідеологічний диктат. Нам нічого не залишилося як згуртуватися й домогтися зняття імені нестямного Віссаріона з нашого вишу.