Коли пересічного українця запитати, що він знає про Парагвай, той, найімовірніше, відповість, що це Богом забута діра десь на краю світу (таких відповідей я наслухався чимало). І, можливо, певною мірою матиме рацію, адже Парагвай – одна із найбідніших країн Південної Америки, яка хоч і розташована у самісінькому центрі континенту, проте туристичні стезі протоптані повз неї. Однак той-таки українець, певно, неабияк здивується, коли довідається, що мінімальна зарплата у цій "дірі" – 350 доларів на місяць, у країні діють дуже гнучкі умови для ведення бізнесу, а емігранти, які туди колись потрапили з однією валізою на особу, зараз мають статки, яким можуть позаздрити чимало наших товстосумів. Найцікавіше те, що пересічний парагваєць знає про Україну більше, ніж українець про Парагвай. Тому якщо й варто затинатись про якісь діри, то хіба про прогалини в наших знаннях.

Парагвай називають серцем Південної Америки. Ще півтора сторіччя тому це була сильна держава із добре розвиненою економікою, проте війна із Потрійним альянсом (Аргентина – Бразилія – Уругвай), внаслідок якої було втрачено ледь не половину території і понад 70 відсотків населення, надовго вибила Парагвай із місця під сонцем. Однак він не здався і неспішно крок за кроком відновлює економічний потенціал, не в останню чергу завдяки емігрантам з інших країн, зокрема й України.

Ентрада. У Парагвай ми в'їздили із Бразилії (розповідь про яку можна прочитати тут) через Сьюдад-дель-Есте. Місто є частиною трикутника, відомого як "Потрійний кордон" (Triple Frontera), до якого ще належать бразильське Фос-ду-Іґуасу й аргентинське Пуерто Іґуасу. Межі країн визначають ріки Парана й, знову ж таки, Іґуасу (на фото: зліва – Парагвай, навпроти – Бразилія і те, що найближче, – Аргентина):

До слова, коли ми були в Енкарнасьйоні, місцеві розповідали, що дуже люблять рибалити в Парані і що річка, на їхню думку, чистенька, мов сльоза немовляти, однак коли дивишся на цей знімок, де видно контраст між нею (зліва) й Іґуасу (справа), розумієш, що в кіндера явно якісь проблеми зі слізними залозами.

Штамп про в'їзд до Парагваю – це ваш особистий клопіт. Тут ніхто не просить пред'явити документи, тому аби не виникло проблем на виїзді, потрібно самому знайти будку з прикордонниками і попросити, щоби ті відзначились у паспорті. Загалом Сьюдад-дель-Есте – це вільна економічна зона, місто-базар, тут щоденно здійснюють операції на захмарні суми, через кордон постійно сновигає натовп бразильців, які ходять до західних сусідів за дешевими смартфонами і телевізорами. Тим часом стражі фронтери сидять собі в буді і дивляться кіно, час до часу в'яло штампуючи пасапорте тих, хто посмів порушити їхню ідилію.

Зазначу, мене смішать розповіді мандрівників, які натішившись водоспадами Іґуасу (з яких, на жаль, Парагваю не дісталося ні шматочка), їдуть на кілька годин в Сьюдад, а потім у соцмережах подають себе ледь не експертами з парагваєзнавства. Це схоже на те, якби іноземець, який побував у Шегинях, вихвалявся, що бачив всю Україну Ну, але залишмо цей нюанс психологам.

Особисто ми у Сьюдад-дель-Есте не затримувалися й одразу занурилися вглиб країни, попрямувавши до міста Енкарнасьйон.

Дорогою в нашого автобуса, як то часто тут буває, пробило колесо. Думали, що заміна триватиме як мінімум годину, але водій зі спритним гомером сімпсоном (вулканізацію тут називають "gomeria") перевзув бус за кілька хвилин.

Енкарнасьйон: Україна vs Японія. Після уже згаданої вище поразки Парагваю від Потрійного альянсу в ньому майже не залишилося місцевого населення, а особливо сутужно було із чоловіками. Щоби якось залюднити країну, влада створила сприятливі умови для іммігрантів, виділяючи їм землі і заманюючи всілякими бонусами. Найактивніше відгукувалися на таку пропозицію японці й українці, хоча, варто зазначити, багатьох сюди привезли і без їхньої на те волі. Зараз, коли вже все більш-менш унормувалося, між цими народностями панує змагальна атмосфера. Ото виходиш на центральну площу Енкарнасьйона, дивишся наліво – Тарас Григорович і пам'ятник жертвам голодомору,

Зиркнеш направо – торії і всілякі бонсаї.

Місцеві розповідають, що коли відбуваються якісь святкові заходи, то українці завжди намагаються приготувати все смачніше, вдягнутися краще і залучити до гулянь якомога більше людей, ніж їхні далекосхідні сусіди. І хоча між нащадками переселенців присутня конкуренція, вона абсолютно неагресивна. Ніхто з українців не викорчовує деревцята в японській частині парку, і ніхто з японців не обливає фарбою наші меморіали. Ба більше – люди намагаються перейняти культуру і мову один в одного. Якось ми купували в магазині позитивного старого японця трохи продуктів, і він, почувши, що клієнти спілкуються між собою українською, наостанок каже: "Дякую. Заходьте ще".

Щодо магазинів, то в Енкарнасьйоні куди не піди – на кожному кроці назви вивісок милують око закінченням "-ко". Тут люди не страждають запаленням фантазії і не йменують склепи як у нас а-ля "м'ясний м'ясокомбінат", а просто називають їх своїм прізвищем.

Або ім'ям.

Також впадає у вічі велика кількість навколо синьо-жовтих барв, які присутні навіть у символіці міста:

Ще не вмерла Парагваю ні слава, ні воля. Перший переселенець з України ступив на парагвайську землю у 1927 році, проте основна хвиля імміграції припала на 30-ті роки минулого сторіччя. Місцева влада намагалася дати раду із непролазними хащами вздовж Парани, тому усім охочим виділяла клапоть берега, а далі – скільки прорубаєш углиб заростів – усе буде твоїм. Та вона навіть уявити не могла, наскільки завзятими виявляться українці, і що дай їм волю, то вони прорубають коридор аж до Тихого океану.

Уповні застосовуючи свої навики роботи в сільськогосподарській сфері, наші земляки почувалися на Парагвайщині як у своїй тарілці і за кілька десятиріч Ітапуа із непроглядної глушини перетворився на найпродуктивніший і найбагатший регіон в країні (його ще називають "Південним складом"), ну а самі українці живуть тут зараз, м'яко кажучи, безбідно. Однин із них – Андрес (у якого в гаражі кілька авто і будинок на сім квартир, в більшій з яких вони із сім'єю живуть, а інші здають) – влаштовував нам оглядини містом. Екскурсія у підсумку звелася до "отут живе моя сестра, у неї чотири магазини, а оце комплекс магазинів моєї братової, а ондечки два маркети друга з України, то він, знаєте, з тих, бідніших".

За прислугу українські парагвайці беруть собі когось із місцевих гуарані, лагідно називаючи їх "наші наймити".

Одного чудового дня пріоритети змінилися, і влада Енкарнасьйона вирішила зробити на березі Парани відпочинкову зону із пляжами, прогулянковими доріжками і лавками для посиденьок. Для цього, звісно, потрібно було мешканців, які там осіли, переселити вглиб міста. У підсумку людям не тільки організували рівноцінну заміну житла, але й дали грошову компенсацію за незручності. Неважко здогадатися, як би ця процедура відбувалася в Україні.

Парагвайська їжа, українська гостинність. За час перебування в Енкарнасьйоні ми встигли перетнутися із багатьма українцями – і нащадками переселенців, і тими, хто приїхав до Парагваю відносно нещодавно, – проте найпозитивнішою, мабуть, була зустріч із родиною Вечорків. Пані Євгенія Вечорко-Баран впіймала нас у церкві, куди ми зайшли на кілька слів до місцевого священика Анатолія (родом із Долини, у Парагваї – дев'ять років) і ледь не силоміць затягнула до себе додому. Там ми познайомилися з її чоловіком Павлом, свекрухою Галиною, яка приплила на чужину із батьками чотирьохрічною дівчинкою ще в далекому 1938-му, і донькою Тетяною.

Бабуня сімейства чудово розуміє українську, читає і спілкується мовою батьків, хоча після імміграції жодного разу в Україні не була. Її діти хоч і з певними труднощами, але теж розмовляють солов'їною, проте майже не читають кирилицею, а от третє коліно роду жебонить уже тільки іспанською.

Пан Павло як справжній ґазда одразу взявся за організацію традиційної південноамериканської страви – асадо.

Приготування асадо – винятково чоловіча справа. Хлопів, що займаються тим сакральним дійством, називають асадорами. По-суті, асадо – це ребра і нутрощі теляти або лами (еге, лами класні не тільки на фотках, але й на тарілці також:), приготовані на грилю. Подають то все із гострим соусом чімічуррі.

Після ситного обіду і кількох українських пісень під акордеон пан Павло вирішив показати нам своє підприємство, яке розташоване у невеличкому селі неподалік Енкарнасьйона, – цех із виготовлення бетонних труб. Ну як цех – зелена територія, басейн, фруктові дерева і поміж тим всім невеличка малопомітна майстерня. Я реально не знаю, як вони там борються із прокрастинацією на робочому місці.

Охороняє територію собака на ймення Труба (цікаво, як би назвали пса, якщо б його господар керував, скажімо, інтим-бутіком:).

Після прогулянки чолов'яга дружньо поплескав мене по плечу і запитав: "Ну що, підеш до мене працювати? Тут нічого, по-суті, не треба робити, тільки пиво пити". Пане Павло, ви там той, прибережіть місце, я якраз збираю документи.

Ще однією поширеною парагвайською стравою є сопа дель парагвай. "Sopa" з іспанської означає "суп", однак коли ви замовите цю зупу в їдальні, то будете, м'яко кажучи, здивовані від отриманого результату – вам принесуть сирно-кукурудзяний пляцок і ще й підсміхатимуться, спостерігаючи за вашою розгубленістю.

А виникла назва найбезглуздішого на континенті супу в часи іспанської конкісти. Подейкують, що коли завойовники натрапили на тутешні поселення племені гуарані, місцеві мешканці кинулися пригощати непроханих гостей всілякими наїдками, серед яких було чимало страв із м'яса. Однак тієї їжі вистачило хіба щоб заморити іспанського хробака, і господарі, побачивши, що конкістадори виїли місячні запаси їхнього провіанту, але все одно поглядають вовком, вдалися до плану "Б" - винесли заокеанським ненажерам кукурудзяні пляцки, сказавши щось на кшталт "звиняйте, панове, м'яса вже немає" ("So'o opá"). А не надто тямущі іспанці, почувши знайоме слово, охрестили млинець "супом" (на фото справа).

Слухайся своєї спраги – пий терере. Парагвайцям левову частину днів у році дошкуляє страшенна спека. Місцеві кажуть, що останнім часом температурні стрибки б'ють рекорд за рекордом і люди не уявляють свого повсякдення без кондиціонера. Незважаючи на те, що ми приїхали в країну посеред осені, надворі було якось геть неосінньо (особливо, якщо пропустити побачене крізь призму звичної для нас львівської погоди в жовтні-листопаді).

Аби вгамовувати спрагу, ледь не кожен парагваєць носить із собою пузатий термос, у якому холодну воду попередньо змішано із лимонним соком та всілякими травами, й спеціальне горня – уампу – з мате (листя падуба парагвайського), що кріпиться до термоса збоку. За допомогою цього нехитрого екіпірування у будь-який зручний момент він має змогу вдути класичний тамтешній напій – терере.

Отже, як виявилося, мате можна не лише запарювати гарячою водою, але й заливати крижаною, а смак напою від цього буде не менш насиченим. Традиція тереризму походить із часів війни, коли солдатам забороняли палити вогнища, аби не видавати свої позиції ворогові, і бідолахи були змушені сьорбати холодне мате, яке у підсумку виявилося ще кращим, ніж гаряче.

До речі, коли я казав, що бідон із терере має при собі ледь не кожен парагваєць, то не перебільшував – окрім сумочок чи рюкзаків люди носяться також і з термосами. В поліцаїв іззаду на поясі крім кийка, наручників і пістолета красується глечик із терере (не знаю, правда, як вони з тим добром на сраці бігають за злочинцями). Термоси, окрім практичної, виконують ще й декоративну функцію, тому в гардеробі місцевої фіфи, окрім купи вбрання, є й двійко-трійко гламурних бідонів.

Соціальна утопія у сельві. У 17-му столітті до Парагваю прибули перші члени ордену єзуїтів, аби заснувати там резервації для місцевого населення, цивілізувати його і навернути у християнство. Це був доволі цікавий соціальний експеримент: у країні створювали общини, в яких індіанців навчали землеробству і скотарству, різноманітним ремеслам, прививали любов до музики. Гуарані усе мотали на вус і з часом із канібалів-бамбусів перетворилися на освічених "прошу-перепрошую". Єзуїтські осередки були такою собі автономією, ніхто не втручався у їхню діяльність, хоча цілковитої незалежності вони, звісно, не мали. До місії єзуїтів у Південній Америці ставляться по-різному: хтось каже, що це була перша комуністична держава на планеті, інші називають її ідеальною теократичною республікою, ще хтось звинувачує місіонерів у посяганні на права і свободи аборигенів, але одне відомо достеменно – єзуїти у такий спосіб захистили місцеве населення від бандейрантів – португальських "мисливців за індіанцями", які або забрали би тих у рабство, або просто винищили.

На території Парагваю вціліло декілька єзуїтських комплексів, один із яких – Хесус де Таваранге – розташований неподалік від містечка Тринідад. 1993 року його додали у списки всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Це, мабуть, найменш відвідуваний юнесківський об'єкт. За час нашого там перебування комплексом блукало лише кілька школярів і самотній охоронець. Із добровільних поціновувачів старовини – нуль цілих, нуль десятих. Що, зрештою, не могло не тішити – броди, де хочеш, ніхто не мулятиме тобі очі.

Врешті-решт діяльність єзуїтів, як то часто буває із вдалими проектами, обросла силою силенною заздрісників, які вважали, що місіонери нажили собі на дешевій робочій силі купу статків. Тому в середині 18 сторіччя їх силоміць витурили із Парагваю, а у 1773 році папа Климент XIV узагалі заборонив орден. Коли ж ласі до халявних грошей чиновники кинулися шукати заховані скарби, то отримали хіба повні штани розчарувань – виявилося, що жодних багатств не існує.

Парагвайське село. Дорогою до комплексу єзуїтів ми мали змогу поспостерігати як живуть парагвайці поза великими містами. По суті, місцеве село майже нічим не відрізняється від українського – в міру занедбане, усе навкруги цвіте-пахне, хіба садок коло хати тут не вишневий, а банановий чи апельсиновий, ну і хрущі, знаючи про ці нюанси, воліють гудіти де-інде.

Оскільки Парагвай – країна аграрна, землі здебільшого не простоюють без діла: фермери вирощують сою, кукурудзу, пшеницю, мате. Велику частину ділянок займають пасовища.

Стикнулися ми і з представником місцевої дикої фауни – дитям парагвайської анаконди, хоча Ані було уже трохи не до нас.

Ла Муй Нобле і Леаль Сьюдад де Нуестра Сеньйора Санта Марія де ла Асунсьйон. Ні, це не жарт – саме так звучить повна назва столиці Парагваю, із якої ми знаємо хіба останнє слово. Місцеві, звісно, теж ніколи не вживають розлогий варіант назви головного міста країни, обмежуючись лише коротким "Асунсьйон".

Столиця Парагваю навіює неоднозначні враження: з одного боку тут панує бруд, сморід, бідося, по вулицях бігають кури.

Прямо під урядовими будівлями красуються картонно-фанерні нетрі тутешніх переселенців.

Багато споруд перебуває на безстроковій реконструкції, як-от офіс Люфтганзи.

Однак з іншого – люди в Асунсьйоні вельми позитивні і ненапряжні. Прочитавши в інтернеті купу панічних звітів мандрівників-папєрєдніків, ми налаштувалися на те, що до нас на кожному кроці будуть чіплятися з усілякими розводами, вициганювати гроші, однак у підсумку нічого схожого не виявилося.

Діти в столиці живуть своїм життям і не бігають за "містерами", як це часто буває в азійських країнах.

Ми взагалі майже не спостерегли на вулицях жебраків. Малозабезпечені люди (особливо їх багато серед корінного населення), аби заробити трохи грошей, різьблять із дерева і продають різноманітні фігурки, плетуть прикраси в етностилі.

Чоловіки у той час, поки жіноцтво займається плетивом, коптять і продають асадо.

Ще одним поширеним видом заробітку є продаж краму в міських автобусах. Водій на зупинці дозволяє зайти продавцеві, обвішаному усіляким непотребом, як новорічна ялинка у центрі Львова, і той неспішно йде до задніх дверей, розпродуючи своє добро (як у наших електричках, тільки там торгашів на квадратний метр транспорту значно більше).

До речі, щодо автобусів, більшість із них – перероблені під міський громадський транспорт старі шкільні буси, які потрапили в Парагвай із капіталістичних країн.

Зайве казати, що скриплять і тарахкотять вони так, що чути за кілометр, хоча водії цим не паряться і ганяють по місту як очманілі.

Аби під час інтенсивного руху пасажири не забували, за що у салоні можна триматися, а за що нє, висять отакі плакати-інструкції:

Саліда. Виїздили ми через Фалькон в Аргентину. Дорогою бачили містечко Луке, в якому народився легендарний воротар Хосе Луїс Чілаверт. Далі минали вереницю затоплених будинків на березі однієї із головних судин південноамериканського серця – річки Парагвай, яка уже вкотре позбавила даху над головою сотні людей. Рятувальники якраз поспіхом укріплювали її береги. Незважаючи на систематичну аритмію, серце континенту "V" продовжує активно працювати. Парагвай, до речі, у багатьох моментах схожий на Чілаверта – вміє відбивати удари, може й сам вламати тягла, як це було під час Чакської війни із Болівією і, безперечно, він вартий того, аби про нього знав увесь світ.

Павло ЛОЗИНСЬКИЙ, "Невгамовні бродяги"