Напевно, якщо б роздавати лаврові вінки ритуалам, які найбільше овіяні аурою забобонів, за перше місце довелося б поборотися весіллям та похоронам. Про сумне не будемо, а от про весільні забобони гріх не згадати.

Чого лише вартує традиція обирання весільної обручки. За неписаними правилами, обручки слід вибирати гладкою класичної форми, без каменів, зазубринок, щоб життя молодят було гладеньким. А якщо хтось із наречених зронив обручку до моменту одягання її на палець , - це до майбутньої розлуки.

Щоб відвести "біду" , через зроненений перстенек слід протягнути ниточку, яка забере на себе усе погане. Після завершення церемонії одруження, ниточку слід спалити, і ніяке лихо подружньому життю не загрожуватиме. Думаючи про такий милий забобон, можна лише зітхати із досади. Отак би у всьому. Протягнув ниточку "крізь проблему", і вже й нема ніяких негараздів...

Про наступну традицію-забобон знаємо ще з шкільної лави, та усвідомлювати її починаємо у дещо не такому юному віці. Вважається, що весільну сукню чистого білосніжного кольору може одягати лише незаймана наречена. Для тих, хто не втерпів до весілля - цей колір заборонений. Хоч бежеву, хоч чорну одягай, а про білу і думати не смій.

Враховуючи, що, як би там не зітхали наші мами-бабусі, а більшість молодих людей ступає на рушник щастя двадцятитрирічними-двадцятип'ятирічними, а той ще пізніше, про дотримання незайманості якось і говорити некоректно. А білої сукні однаково хочеться!

Є у нас знайома, яка виходила заміж у двадцять сім. Нареченому було тридцять чотири. На жаль, чи на щастя, та цноту до шлюбу ніхто із молодих людей не беріг. Підготовка до весілля йшла своїм ходом, і ніщо не віщувало бурі, аж поки мама молодого - шістдесятирічна пані родом із невеликого села на Західній Україні не напросилася допомогти вибирати весільну сукню для майбутньої молодої. Нареченій не залишалося нічого іншого, як пояснити ситуацію подругам, які встигли нагострити лижі на одну із найприємніших та найвідповідальніших частин весільного шопінгу, і вирушити удвох із майбутньою свекрухою на пошуки сукні.

Зайшли у перший же магазин та й почали розглядати моделі. Отут-то і приперла старша жінка молодшу до стінки запитанням "А чи маєш ти право білу сукню одягати?". Бідолашна спочатку і не зрозуміла запитання, та коли усвідомила про що йдеться спробувала віджартуватися, мовляв, і так "старою дівою" у двадцять сім беруть, а в таких "немолодих" жінок питати про цноту якось і не личить.

Та майбутня свекруха не із сталі була - з граніту, довелося дівчині зізнатися, що "зіпсутою" йде до шлюбу. Бідолашна вирішила, що такій твердолобій, як мати її майбутнього чоловіка краще не лукавити, а правду сказати. Напевно сукня, яку вибрала - театрально-пишна світло-рожевого кольору із трояндочками (дуже вже свекрусі квіти сподобалися) не була найгіршим із лих.

Нині молоді люди живуть із мамою чоловіка. Саме вона і є головою цього сімейства. Відчувши, що може нав'язувати свою думку, старша жінка нині відривається на повну.

"Чомусь тільки про одне думаю, - якось зізналася нам героїня цієї історії. - Забобони - це такий привід нав'язати свою волю, ховаючись за маскою "бо ж лихо буде!"?"

Ми не відповіли їй на це запитання, не відповімо і вам. Бо кожен із нас у праві самостійно вирішувати вірити йому, чи ні у забобони, та довіряти, а чи ні, людям, що вірять у забобони.