Кілька місяців тому, коли Закон «Про партійну диктатуру» - саме так швидко і небезпідставно охрестили законопроект 3700 - перебував на етапі обговорення, я разом з іншими свідомими юристами-професіоналами піддавав його гострій критиці. Тоді я вказував на відверте й грубе порушення цим Законом Конституції України та всіх відомих міжнародних стандартів, встановлених Радою Європи.

Вже тоді було абсолютно очевидно, що узаконена «партійна диктатура» знецінює вільне волевиявлення громадян, зводить нанівець значення самого процесу голосування, суперечить фундаментальній суті народного суверенітету.

У своїх виступах я наголошував, що Європейська комісія «За демократію через право» неодноразово підтверджувала недопустимість введення імперативного мандата у демократичному суспільстві. Ще 2005 року комісія постановила, що норма імперативного мандата надає політичним партіям право анулювати результати виборів та може призвести до послаблення Верховної Ради через перешкоджання реалізації вільного і незалежного мандата народних депутатів, які можуть опинитись у ситуації, коли не зможуть дотримуватись власних переконань і у той же час бути членами парламенту. Аналогічну критику послідовно у своїх резолюціях висловлювала і ПАРЄ.

Як представник України у Венеційській комісії, я також попереджав парламентарів, що схвальний відгук закону про «партійне рабство» не світить.

Проте то був голос, волаючого у пустелі.

Але минуло всього декілька тижнів - і, на жаль, або на щастя, мої передбачення справдилися.

У Проміжному висновку про внесення змін в Закон України «Про вибори народних депутатів України» щодо виключення кандидатів у народні депутати України з виборчого списку партії, прийнятому Венеційською комісією 27 травня цього року, Закон про «партійну диктатуру» було жорстко розкритиковано вже європейськими експертами.

Аби не бути голослівним, наведу ключові зауваження експертів Венеційської комісії, деякі з них майже ідентичні тому, про що я говорив ще у березні:

1) право партії позбавляти кандидата повноважень на власний розсуд перетворює депутата на члена політичної фракції парламенту, а не на індивідуального члена парламенту, що володіє незалежним волевиявленням, спотворюючи саму суть парламентської демократії. Представницький мандат належить окремому народному депутату, який отримує його від виборців на основі прямого виборчого права, а не від окремої політичної партії;

2) Закон дозволяє вносити зміни у партійні списки кандидатів у депутати до виборів, а не після волевиявлення виборців, за яким вплив партії стає важливішим за волю виборців, що є неприйнятним у демократичному суспільстві. Політичним партіям має бути заборонено змінювати порядок черги у виборчому списку кандидатів у депутати після того, як вибори відбулися;

3) передбачено, що «дія цього Закону поширюється на виборчі списки кандидатів на позачергових виборах жовтня 2014 року» і може використовуватись лише для цих виборчих відносин, не повинен впливати на будь-які вибори у майбутньому;

4) право голосу громадянина повинно бути додержано за будь-яких умов, оскільки люди голосують за заздалегідь відомий список кандидатів від партії, його зміна після закінчення виборчого процесу порушує таке виборче право, навіть якщо виборець голосує за політичні партії, а не за окремих кандидатів;

5) Закон не передбачає права депутатів оскаржити рішення з'їзду партії, позбавляючи їх юридичного захисту від партійної сваволі та нівелюючи конституційний принцип верховенства права.

Отже, європейські експерти вкрай негативно ставляться до створеної можливості для політичних партій на власний розсуд, без будь-яких обмежень уже після завершення виборів виключати зі списку законно обраних кандидатів. Очевидно, що такий спосіб придушення політичних думок та незгоди з думкою партії не відповідає міжнародним стандартам, суперечить самій ідеї європейської демократії.

У своєму Проміжному висновку Венеціанська комісія традиційно заявляє про свою готовність «надати українській владі подальшу допомогу, якщо та звернеться з відповідним проханням», і ця готовність не викликає сумніву. А от що викликає сумніви - і дуже великі - це бажання чинної влади врешті-решт дослухатися до думки європейських експертів та надалі утримуватися від прийняття відверто антидемократичних законів.