В українському православ'ї багато політики - та чи може бути інакше за умов підпорядкування частини вірян Церкві ворожої країни-агресора, а частини - невизнаній Церкві. Ця ситуація триває доволі давно, але наразі з'явились нові обставини. Вони пов'язані з близькою перспективою проведення Всеправославного собору, який скликає Константинопольський патріарх Варфоломій. Схоже, цей Собор став каталізатором процесів у світовому православ'ї, які давно визрівали, але незабаром принесуть плоди. В УПЦ КП з'явилась надія, що для неї це будуть не гірки плоди. Хоча, можливо, ціною їх буде подальша конфронтація православ'я, і вже не в масштабах України, але у масштабах всього православного світу.

Всеправославний собор, проведення якого запланованого на 16-27 червня 2016 р., навряд чи відбудеться, принаймні у тому форматі, на який сподівалися учасники на початку процесу. Коло питань, які мали бути розглянуті на Соборі, невпинно звужувалось протягом останніх років через різні тлумачення учасників форуму. А на початку червня 2016 року деякі православні церкви почали ставити питання щодо доцільності відтермінування проведення Собору, посилаючись, зокрема, на недостатню його підготовленість і неможливість досягти консенсусу на даному етапі.

Побажання відкласти Собор висловили Сербська, Болгарська, Антіохійська та Грузинська Церкви. Нарешті свою офіційну позицію з питання своєчасності Собору висловила й Російська Православна Церква.  За результатами роботи екстреного засідання Священного Синоду надвечір 13 травня було опубліковано заяву Синоду РПЦ з порадою відкласти проведення Собору, а у випадку його проведення «визнати неможливим участь у ньому делегації Російської Православної Церкви».

Відмова від участі кількох церков у Соборі означає фактично його зрив, що свідчить про неготовність домовлятися і шукати консенсусу. Тепер стає зрозуміло, що в рамках православного світу неможливо досягти єдності, достатньої для проведення спільної зустрічі ієрархів вищого рівня та ухвалення певних документів.

До речі, у документах, що розроблялися для ухвалення Собором, не передбачалося радикальних рішень, обов'язкових до негайного впровадження усюди, чи таких, що передбачали би зміни у віровченні чи у православному каноні. Його рішення мали, щонайбільше, послужити уточненню тих відповідей, які Православна Церква дає на питання сучасності. Виявилось, відповідей, єдиних для всіх православних людей, на сьогодні знайти неможливо.

Власне, Вселенські Собори не збиралися з 787 року. Принаймні так вважають у православному світі, оскільки не визнають вселенськими ті Собори, які збирали католики (які додають до семи перших ще чотирнадцять Соборів католицького світу). Консерватизм православних певним чином зумовлено відсутністю Соборів протягом такого тривалого часу; іншим результатом стали відмінності у церковних традиціях у різних автокефальних церквах, які формувалися без всеправославного діалогу та під впливом місцевої специфіки, як етнокультурної, так і суто політичної. Натомість католики протягом цих тринадцяти сторіч періодично збиралися, що забезпечило їх єдність та більшу гнучкість у реагуванні на виклики сучасного світу.

Завдання зібрати Всеправославний собор було сформульовано в середині ХХ ст.. Причому у формулюванні цього завдання брали участь не лише церковні ієрархи, але і Й. Сталін. Ініціюючи проведення такого Собору, звісно ж, у СРСР, він сподівався використати авторитет РПЦ як важіль впливу у православному світі, який традиційно вважався сферою інтересів Російської імперії. З такою метою у 1948 р. в Москві була навіть зібрана Нарада глав та представників помісних Православних церков. Однак її рішення не стали загальновизнаними у православному світі через традицію вважати, що лише Константинопольський (Вселенський) Патріарх може скликати подібні наради.

Реальний процес підготовки православного Собору було розпочато у 1961 р. на Першій Всеправославній нараді, що проходила на о.Родос (Греція). У 1976 р. на нараді у м.Шамбезі (Швейцарія) було виокремлено десять тематизацій, щодо яких мало би відбутися обговорення з перспективою ухвалення певних рішень на Соборі. Більш конкретно приступили до планування Собору у 2014 р., коли було визначено дату та місце його проведення - Стамбул. Почався фінальний етап підготовки документів, які могли і мали бути ухвалені на Соборі.

Росіяни доволі активно вплинули на формування порядку денного Собору. Наприклад, з ініціативи Російської Православної Церкви питання церковного календарю було знято з обговорення.  Їхні пропозиції були доволі обґрунтованими та докладними, що, зрештою, обумовлено значними інтелектуальними та організаційно-адміністративними ресурсами російського православ'я, яких не мали в такому обсязі інші православні Церкви. Окремим ресурсом, також задіяним під час підготовки, слід вважати традиційний вплив РПЦ на менші автокефальні церкви, передовсім балканські. Не будемо тут обговорювати важелі дієвості цього впливу, історичну інерцію зокрема. Але невипадково ієрархи цих церков послідовно солідаризувались з позицією РПЦ, що додавало її пропозиціям ваги.

Натомість Константинопольський (Вселенський) Патріарх вів свою лінію, не узгоджуючи її з РПЦ, що помітно дратувало останню. Зокрема, у 1990-х вів надав автономію Естонській православній церкві, яку спробував зробити повноправним учасником соборного процесу. Ця спроба і, відповідно, спротив РПЦ загальмували підготовку Собору. Зрештою росіянам вдалося відстояти рішення, згідно якого лише представники автокефальних (не автономних) церков можуть брати безпосередню участь у процесі.

Загалом питання автокефалії та способу її надання є надзвичайно, і навіть визначально важливим для РПЦ, і там це добре розуміють. Тому так наполягали росіяни на тому, щоб затвердити процедуру надання автокефалії на Всеправославному Соборі, щоб зробити її раз і назавжди (чи, принаймні, надовго) зафіксованою і справді канонічною. Звісно, це була спроба убезпечитися від зазіхань на незалежність першого кандидата на автокефалію - українського православ'я.

Адже сьогодні не існує однозначного уявлення, як має відбуватися надання автокефалії. Старші Православні церкви безумовно визнають лише автокефалію церков, проголошену на Соборах першого тисячоліття н.е. (і відповідно до цього уявлення до автокефалії самої РПЦ є певні питання). З іншого боку, існують прецеденти інших шляхів набуття автокефалії. Зокрема, Польська православна церква постала завдяки волі Константинопольського патріарха, який надав їй автокефалію у 1924 р. Офіційним приводом для цього було звернення до нього з проханням про автокефалію від православних Польщі та польської держави.

Дуже симптоматично, що з подібним прямим зверненням, листом до Константинопольського патріарха Варфоломія нещодавно зважився звернутися і патріарх досі невизнаної УПЦ КП Філарет. Вказуючи на польський прецедент, УПЦ КП сподівається і на позитивне рішення щодо України з боку Константинополю. Особливу вагу таке прохання набуває напередодні Всеправославного Собору.

Зрозуміло, наївно було би сподіватись на дієвість прохання УПЦ КП щодо автокефалії, якби перед тим не було здійснено певних непублічних кроків. Перш за все, ґрунт для позитивного рішення готували вже багато років українці Америки - віряни та ієрархи церков, які знаходяться в юрисдикції Константинопольського патріарха. Їхню роль у «лобіюванні» української автокефалії підкреслює РПЦ МП, не приховуючи роздратованості на їхню адресу. До речі, в Соборі в складі делегації Варфоломія І візьмуть участь двоє українців - архієреїв цих православних церков.

Суттєво, що своєчасні ініціативи нині генерує і українська влада. Зокрема, на початку червня народні депутати на чолі із спікером А. Парубієм ініціювали звернення до Константинопольського патріарха з проханням надати автокефалію Українській Православній Церкві. Та найважливіші кроки у цьому напрямі були здійснені під час візиту президента П.Порошенка у Стамбул у березні 2016 р. В результаті діалогу президента та Константинопольського патріарха прозвучали обнадійливі для України меседжі. Зокрема, надзвичайно важливою була репліка Варфоломія, в який він назвав Церкву Константинополя материнською Церквою української нації.

Ця репліка видається важливою з огляду на те, як наполегливо РПЦ відстоює принцип, за яким автокефалію може дати лише «Церква-мати». Просуваючи власне бачення процедури надання автокефалії для ухвалення на Всеправославному соборі, РПЦ висуває цей принцип як визначальний. Але щоб додатково убезпечитися від несподіванок, вводить також потребу погодження з новою автокефалією предстоятелів усіх наявних автокефальних Церков.

Ці пропозиції не були підтримані Константинопольським патріархом як такі, що мають набути ухвалення на Соборі. Деякі інші ієрархи їх, навпаки, підтримували, зокрема, й через мотиви, подібні до мотивів росіян, щоб не втратити вплив на вірян, які в результаті розпаду державних утворень опинились за кордоном.

Зняти питання з обговорення росіяни погодились лише в результаті особистої обіцянки Константинопольського патріарха, «що ні під час, ні після Всеправославного Собору не буде здійснено жодних зусиль для того, щоб легалізувати розкол в Україні, або для того, щоб в односторонньому порядку надати комусь автокефалію». Таку домовленість окреслив патріарх Кірілл у своїй офіційній доповіді, що була оприлюднена 2 лютого 2016 року.

Доволі прикметно, що питання України було усвідомлене як суттєве і винесене на обговорення між патріархами. Очевидно, Варфоломій, принаймні на момент домовляння, визнав за краще відтермінувати рішення по Україні, але не припустити ухвалення на Соборі надалі обов'язкових рішень по процедурі надання автокефалії. Проведення Собору, який би засвідчив його авторитет, і в якому взяли би участь усі православні церкви, було ціною, яку він готовий був заплатити за це.

З матеріалів вищезгаданої доповіді Кірілла можна впевнено зробити висновок: побоювання щодо втрати України як канонічної території справді визначає стратегію РПЦ щодо участі в Соборі, і навіть ширше - щодо стосунків із світовим православ'ям. Відмова росіян від участі в Соборі показує, що вони готові йти на конфронтацію і жертвувати принципом соборності, але не поступатися своїми амбіціями.

Зрештою, і в інших церков наявні власні амбіції, якими вони не готові поступитися (наприклад, це стосується непорозуміння між Антіохійською та Єрусалимською церквами). Не можна назвати надто поступливою і позицію Варфоломія, який заявив про готовність провести Собор за будь-яких обставин. Принаймні у нього на це є символічне право, як у Вселенського патріарха. Зрештою, чимало поступок Росії було й так здійснено, зокрема, через загострення російсько-турецьких стосунків Росія наполягла на тому, аби зібрати Собор не в Стамбулі (як значилося у попередніх домовленостях), але перенести його проведення на Крит.

Отже, Росія, що вважає себе неформальним лідером православного світу, зіткнулася на даному етапі з волею Вселенського патріарха. Не дивлячись на його титул, у російських медіа ставлення до Варфоломія більш ніж прохолодне - його називають агентом Вашингтону, масоном та владолюбцем, і в жодному разі не визнають його більше, ніж «першим серед рівних». Але це не позначається на його ролі у православному світі, на ексклюзивності його місії у певних ініціативах - не лише у питанні скликання Всеправославних соборів, але й у питанні надання автокефалії.

У прихованому конфлікті між російським та вселенським патріархами навряд чи можна чекати розрядки напруженості найближчим часом, особливо з огляду на політичні обставини у регіоні традиційного православ'я: на сході Європи та на Близькому Сході. Політика Церкви є важливою складовою політичних стосунків у цьому регіоні, тим більш що сучасні війни надалі все більше набувають рис війн релігійних - війн за свідомість, за ідентичності, за людські душі.

Власну візію майбутньої динаміки протистояння всередині православного світу озвучив в інтерв'ю радіо «Эхо Москвы» опозиційний православний мислитель сучасної Росії А. Кураєв: «І ось зараз може вийти, що християнський світ, що лишився, може розколотися на грецький та негрецький елементи. Москва в цьому випадку буде претендувати на роль лідера негрецького православного світу. Греки лишаться зі своїм. Це прикро, звісно».

Межа такого розмежування доволі зрозуміла - між тими автокефальними церквами, що підтримують РПЦ, та всіма іншими, які будуть надалі підтримувати авторитет Вселенського патріарха. Але етнічний принцип розподілу не витримує критики, навіть якщо спробувати визначати межу як поділ на слов'янський та неслов'янський світи. Принаймні румуни й поляки опиняються на боці Константинополя. Це швидше вибір між архаїзацією та сучасністю, між наміром диктату й підкорення та готовністю до діалогу, зумовлену визнанням незалежності суб'єктів, що прагнуть такої незалежності.

Нема сумнівів, що й українці нададуть перевагу тій самій стороні, що й поляки - принаймні якщо Вселенський патріарх так само прихильно поставиться до їх звернення, як колись до звернення поляків. Сподіваємось на це.  

Ольга МИХАЙЛОВА