Єдине завдання компанії – приносити гроші своїм акціонерам, діючи в законному полі. Чи не так? Насправді ні. Утім, Google, схоже, керується такими міркуваннями, зосере­джуючи прибутки в Ірландії, де низькі податки, а не в країнах на кшталт Франції. Хоча такий підхід однієї з найбільш інноваційних фірм геть не на часі

Сучасні управлінці вже розуміють, що короткострокові прибутки не єдина їхня мета. А ще вона може перешкоджати досягненню інших цілей. Одним словом, якщо хочеш, аби клієнти до тебе поверталися, не псуй імідж бренда, оббираючи їх. Крім того, менеджери переймаються ланцюгами постачання. Делегування виробництва в потогінні цехи може заощадити їхні гроші попервах, так само як забруднення довкілля чи утримання тварин у жахливих умовах ферм. Однак на ТБ така поведінка бачиться непривабливою. Клієнти охочіше віддають гроші бізнесу, який поводиться гідно.

Такі думки можуть видаватися радикальними, ба навіть утопічними. Але тільки доки не почнуть матеріалізуватися. У 1970-их роках у більшості підприємств викликала сміх "зелена" політика в бізнесі. У 1980-их – ідея комфортних умов для робітників: оскільки профспілок не стало, чом би не зменшити видатки й не збільшити прибутки? У 1990-их укорінилася концепція соціальних обов'язків компаній: вони почали виділяти кошти на доброчинність тощо. У 2000-их уже не можна було заробляти на затримках оплати постачальникам комплектувальних. Тепер у центрі уваги приватність: компанія "з довгим язиком", яка нехтує довіреними їй приватними даними, ризикує втратити в ціні акцій та клієнтській базі.

Гадаю, наступною модною фішкою будуть податки. Фірми користуються державними послугами всюди, де ведуть бізнес. Якщо Google пограбують у Парижі, вона розраховуватиме на французьку поліцію. Коли компанії доводиться звертатися до суду, аби вирішити ділову суперечку, вона очікує неупередженого ставлення. Підприємці наймають людей, які здобули освіту державним коштом. То чом би такі послуги не фінансувати?

Поки що на боці поборників "фіскальної аморальності" вдосталь правових аргументів. Наприклад, працівники Google у Франції обкладені податком на прибуток. Майже з усіх витрачених ними коштів стягують ПДВ. Компанія сплачує там доволі багато податків, ось тільки не на прибутки, отримані в цій країні. Економісти скажуть, що французькі фіскальні платежі зависокі, а податок на корпоративний прибуток узагалі надто заплутаний. Запровадьте низький податок і спрощену систему, як ірландці або естонці, – і компанії платитимуть наввипередки. Із погляду економіки та права в тому, може, і є сенс, але на практиці це неправильно. Фірми таким чином створюють собі репутацію хитрунів та егоїстів. Голов­не – ця практика послаблює всю систему вільного ринку, від якої залежить Google (і будь-яке інше приватне підприємство). Капіталізм – найкращий з усіх відомих способів накопичення статків та розвитку інновацій. Але якщо він даватиме приводи для недовіри, то завжди буде вразливий до критики в дусі "на користь багатим, а не бідним".

Саме так сьогодні його сприймає багато людей. Поведінка Google у бізнесі допомагає цьому шкідливому цинізму вкорінитися. Вона ж таки стимулює підтримку політиків, які намагаються привчити директорів компаній дбати не про прибутки, а про національні інтереси, як-от Марін Ле Пен у Франції, Джеремі Корбіна в Британії, а ще Дональда Трампа й Берні Сандерса у США.

Їхня протекціоністська та інтервенціоністська політика, звісно, призведе до катастрофи. Світ потребує більше вільної торгівлі, а не менше. Державне втручання в економіку майже завжди сприяє індустріям, які виробляють збитки й безслідно з'їдають гроші, а також тим, хто добре вміє лобіювати інтереси, а не працювати на задоволення потреб клієнта.

У нас тепер слабший імунітет до таких спокус, ніж раніше. У часи холодної війни ми мали перед очима яскраві приклади наслідків субсидування та планування. У 1970-их роках інтервенціоністська економіка зазнала краху в Британії – саме тому її громадяни проголосували за Марґарет Тетчер. Розпад Радянського Союзу та його економічної системи, здавалося, ознаменував остаточний тріумф ліберальної економіки вільного ринку.

Як виявилося, ні. Ті, хто прийшов на світ до 1970-го, добре пам'ятають сірі будні Східної Європи. Народжені в 1960-их роках, зокрема і я, пригадують відключення електроенергії та страйки 1970-их.

Нашим дітям уже складно повірити в розповіді про такі часи.

Сьогодні ми можемо наводити приклад економічного апокаліпсису у Венесуелі, яку інтелектуальне банкрутство боліварського соціалізму наближує до "судного дня", що давно мав настати. Але це дуже далекий від нас приклад. А от Google ухиляється від податків просто під носом. Британія, що в особі Джорджа Осборна погоджується на вигідну для всіх домовленість із компанією, різко контрастує з напористою Францією та її податковою системою. Нас це не може не дратувати. Схоже, пора уже розібратися з усім цим безладом.

Едвард ЛУКАС, "Тиждень"