Під час президентських виборів 2004 року Джон Керрі – тодішня надія усіх притомних американців, заявив, що хоча він проти одностатевих шлюбів, але не має нічого проти одностатевих зв'язків. Ця заява коштувала йому дорого. Вона стала однією з причин, чому він програв вибори.

Нині ж читаю, як відреагував Дональд Трамп на трагедію в Орландо. Мішенню його атаки були не ґеї – мовляв, так їм і треба! – а радикальний іслам, який є (цитую) "антиґеївським й анти­американським і несумісним з "цінностями Заходу".

Якщо читати цей виступ логічно (навіть нелогічні тексти вимагають логічного прочитання), то можна прийти до висновку, що в очах Трампа одностатеві зв'язки є по суті американським явищем, сумісним із західними цінностями.

Порівняння передвиборної риторики 2004 та 2016 років показує, як питання про гомосексуалізм зникло з радарів американської політики. Те ж саме показують опитування: якщо тоді одностатеві шлюби підтримувала меншість, то зараз – більшість, 60 відсотків.

Україна ближча до 2004-го, ніж до 2016 року, за американськими мірками. Але водночас у ній помітний рух від одного до другого. Київський прайд-парад може бути одним із доказів: крім погроз і страхів, він пройшов мирно, без насильства. Тим самим став позитивним тестом України – вибачте за патетичність – на приналежність до західного світу.

Тут не йдеться про гомосексуалізм. Бо щоби там не говорили кремлівські ідеологи та їх підспівувачі з ОРДЛО (для яких моя рідна Галичина є "петушиным уголком"), він не є головною західною цінністю. Хоча б тому, що не існує чогось такого, як "західні цінності". А існують цінності постматеріального суспільства. Відповідно до них кожна група, якщо вона не є злочинною, має право на самовираження. Інша справа, що стара Європа з її північноамериканськими дітьми ці цінності найбільше втілюють.

Ба більше: згідно зі світовим дослідженням цінностей WVS (World Values Survey – всесвітній науково-дослідний проект, який вивчає цінності та переконання людей, як вони змінюються з часом і як впливають на соціальну та політичну складову. – Країна), до них тяжіють молоді люди всього світу, навіть мусульмани. Тобто вони є цінностями глобальними. З одною, однак, різницею: як тільки заходить мова про ЛҐБТ, між молодими європейцями й мусульманами виростає стіна.

Україна місцями нагадує мусульманський світ, місцями – Європу. Що робить її відмінною від Європи, то це співвідношення всередині групи з постматеріальними цінностями. В Європі більшість у цій групі становлять люди, байдужі до релігії. Опитування, що ми проводили з колегами торік за зразком WVS, показало: в нас у цій групі більше віруючих, ніж невіруючих. У цьому Україна більш подібна до США, які були й залишаються релігійною країною.

Питання, однак, полягає в тому, як перевести Україну з американського 2004 року в 2016-й? Ціна цього питання – висока. Адже в нас головна лінія розколу щодо ЛҐБТ пролягає не між традиціоналістами й модерністами, а проходить через модерністський табір. Відповідно, якщо вкидаємо в наші публічні дискусії питання про гомосексуалізм, то ризикуємо внести розбрат у групу, яка є головним агентом змін. А тим самим понизити шанси на модернізацію України.

Як греко-католику мені в цьому питанні не треба відкривати Америки. Її за мене відкрив "мій" Папа Франциск. Коли його спитали про ставлення до ґеїв, він відповів питанням на питання: "А хто я такий, щоб їх судити?"

Слова Франциска мають богословську основу, яку він розвинув у своєму недавньому зверненні "Amoris Laetitia" ("Радість любові". – Країна). А якщо говорити світською мовою, вони є добрим прикладом, як можна понизити градус напруги, перевівши дискусію в іншу, вищу площину.

Я свідомий того, що навіть у моїй церкві чимало тих, хто є більшими католиками, ніж сам Папа. Припускаю також, що дехто з вас, хто читає ці рядки, сприймає їх як приховану пропаганду гомосексуалізму.

Запевняю вас, що мені йдеться про речі важливіші: як українцеві – про успіх України, а як людині – про світ, де, словами того ж Франциска, буде більше толерантності, а менше осуду.