На тлі російської загрози полякам і українцям не варто було би шукати трагічні сторінки спільної історії, розпалюючи ворожнечу. Українці зазнали психічної атаки відразу з двох фронтів. Перший фронт відкрила Свєтлана Алєксієвіч, наговоривши купу дурниць, які ображають не тільки українців, але й прибалтійців та поляків. Поляки вже гостро запротестували на державному рівні проти звинувачення в тотальному антисемітизмі. Українці, як то у нас узвичаєно, глибокодумно мовчать.

Отримавши нагороду Нобеля, Алексієвіч вирішила, що вже можна не стримуватися у своїх потаємних думках. Її заява про те, що "каратели, которые работали на территории Белоруссии, они были все из Украины" - повна нісенітниця, спростовано істориками. Але на цьому хоробра дама не заспокоїлася і додала жару, ошелешивши уже навіть не істориків, а будь-яку мислячу людину. Виявляється, в Литві, Латвії та в Україні "сами уничтожили евреев еще до того, как успели прийти немцы".

Тобто лише уявіть собі цю картину на території совєтської Латвії, совєтської Литви і совєтської України. Отже, коли прийшли німці, всю роботу за них уже було здійснено? Німці не винні в репресіях і Голокості на цих теренах?

Безглуздя очевидне.

Та відкрився ще й другий антиукраїнський фронт. Цього разу з боку поляків. Зрештою, він існував і раніше, але не набирав такої потуги, як останнім часом.

На початку червня я мав презентацію у Перемишлі, і місцеві українці розповідали мені вже тоді про те, як відчутно погіршилося ставлення польської влади до них. В тому числі й влади Перемишля.

І це дивна річ, бо саме завдяки українцям Підкарпатське воєводство отримує значні прибутки. Місцеві мережі супермаркетів мають найвищий рівень продажів у порівнянні з іншим теренами країни. Українці на другому місці після німців є покупцями нерухомості.

У вищих навчальних закладах Польщі навчається понад 30 тисяч українців. Але є вже чимало випадків, коли ці українські студенти зазнали принижень.

У Варшаві професор, увійшовши до аудиторії, театрально принюхався і сказав: "Щось мені тут смердить. Чи тут присутні українці?" Виник скандал, професор згодом вибачився перед студентами. Але подібних випадків було набагато більше.

Спроби української громади Перемишля залучити місцеву польську культурну публіку до якихось спільних культурних подій зазнали поразки. Доказом цього був вечір Івана Франка, на якому декламував його твори відомий польський актор Анджей Северин. Присутні на цьому вечорі були майже самі українці.

Можна також порівняти кількість львівських вулиць, названих на честь відомих поляків, з кількістю українських вулиць у Перемишлі.

Нестримне педалювання річниці Волинської трагедії переросло вже у велику інформаційну війну. За трагедію, яка відбулася 70 років тому, повинні чомусь відповісти польські українці, які не мають з Волинню нічого спільного, а переважно є жертвами акції "Вісла".

Вєслав Романовський, польський історик і публіцист, автор критичної біографії Бандери, цілком слушно написав: "У Сеймі є вже проекти ухвал, які засуджують геноцид на Волині і визначають колективну відповідальність України і українців за цей злочин. Якщо ми вважаємо, що Україна відповідає юридично, морально і політично за Волинський Злочин, що перешкоджає владі Польщі і місцевим організаціям надіслати заяву до Трибуналу в Гаазі і домагатися від властей України засудження винних у геноциді й матеріального відшкодування для родин, які зазнали жертв? Геноцид є юридичною категорією, дивно, аби її застосуванням займалися політики, а не компетентний, незалежний суд".

На антиукраїнські виступи зреагувала також відомий професор Оля Гнатюк, яка дуже багато зробила для популяризації української культури в Польщі. У своїй статті "Польща/Україна. Нуль толерантності" вона зауважила, що "На антисемітизм ми навчилися реагувати і не маємо проблеми з його розпізнанням і кваліфікацією. На атаки проти українців - ні. А брак відповідної реакції підстьобує. Особливо, коли є на це дозвіл властей. Уже понад рік чути тривожні сигнали. Почалося від символічного насилля ("історична реконструкція" спалення волинського села, потім чергові знищені пам'ятники), але все це не зустрілося з рішучою реакцією властей".

Оля Гнатюк справедливо нагадує: коли постало питання, що Польща повинна була б прийняти сирійських біженців, то уряд заявив, що вони цього зробити не можуть, бо вже прийняли мільйон українських біженців. А тим часом минулого року на 4 тисячі заяв статус біженця в Польщі отримало тільки двоє громадян України.

Авторка і сама зазнала ксенофобських цькувань: аргументом, який вживали автори доносів та різних публікацій, було її прізвище. Вони риторично запитували: "Яким чином хтось, хто називається Оля Гнатюк, може репрезентувати Польщу?". Цікаво, що ці атаки з'явилися вже після завершення нею дипломатичної праці, а отже, не мали сенсу.

"Я не маю сумніву, що ми прямуємо до катастрофи. Великими кроками", - так завершила свою статтю Оля Гнатюк.

Атака польських вболівальників на мирну процесію українців та скасування концерту українського гурту "Ot Vinta" і усіх заходи до свята Івана Купала в Перемишлі - це яскраві приклади того, куди прямує польська влада.

Для виправдання польського антисемітизму польські інтелектуали оперують доволі цікавим аргументом. Пояснюючи трагедію 4 липня 1946 року, коли збуджений натовп мешканців Кєльц убив 42 євреї, включно з дітьми і жінками, вони заявляють: "Якщо можна взагалі говорити про антисемітські настрої в польському суспільстві, то не взялися вони нізвідки. Поляки щоденно мали справу з євреями, які активно брали участь в апараті терору, отже важко очікувати, щоб жертви палали симпатією до катів".

Цікаво, якою була б реакція, якби таку саму аргументації застосували українці для тлумачення Волинської трагедії?

Однак я вважаю, що на тлі російської загрози поляки й українці повинні були б шукати інші сторінки своєї спільної історії. Згадати героїчні битви під Ґрюнвальдом, Оршею, Хотином, Кам'янцем-Подільським, битву за Варшаву з більшовицькими бандами. У нас є чим пишатися. А всі трагічні сторінки нашої історії пора віддати історикам.