Останніми роками вже неодноразово так бувало, що після певних подій доводилося згадувати недавні цитати західних лідерів. Бо спочатку були їхні цитати, а потім теракти на їхній території. Цитати і теракти. Цитати і теракти.

Тиждень тому був саміт НАТО у Варшаві та боягузливе белькотіння Франсуа Олланда про Росію, яка не є ворогом Франції і Європі, а є партнером. Своєрідним таким, щоправда, партнером, який нормально собі займається тероризмом на українському сході під наглядом OSCE, окуповує чужі території, порушує всі міжнародні угоди, збиває пасажирські літаки, веде гібридну війну... але залишається партнером.

Мене завжди цікавило: що він насправді думає?

Чи криється за цим мудацьким і сцикливим дипломатичним етикетом, наприклад, усвідомлення того, звідки ростуть ноги так званого "світового тероризму", знання того, де сидить і після кожної трагедії від радості соває своїми карликовими лапками його багаторічна матка, розуміння того, що неможливо відокремити одне від одного бездержавних терористів "Ісламської держави" і державу-терориста?

Завжди цікавило, де та межа, після якої вмикається емпатія і вимикається ситий буржуазний егоїзм?

Завжди цікавило, чому вони завжди між війною і ганьбою спочатку вибирають ганьбу? Ну, бо слова "Росію не варто вважати загрозою", "Росія - партнер" - це ганьба. Ганьба і самообман, ганьба і самонавіювання, ганьба і хронічна нездатність назвати речі своїми іменами, ганьба і потурання своїй русофілії, ганьба і бажання приспати власні страхи. Ганьба і ганьба.

Коли мине їхня схильність до цих кумедних реверансів, цих манірних кніксенів, цих абсурдних еківоків? Скільки жертв власних громадян потрібно витерпіти, щоб назвати відвертого ворога твоєї цивілізації ворогом, а не партнером?

Риторичні питання.

І вічна пам'ять загиблим.