Одна з трагедій війни в тому, що вона запускає механізм поляризації. Суспільство заточене на боротьбу, а боротися треба з кимось. І не завжди цей "хтось", кого ти знаходиш для боротьби, – це реальний об'єктивний ворог.

Бо реальний ворог може бути далеко, поза твоєю владою – натомість із кимось же треба боротися. І ти борешся, вигадуючи собі ворогів. Які слабші і простіші, ніж реальний ворог. Яких ти можеш скрутити, задавити, побороти. Ти подрібнюєш оточення, перетворюючи звичні стосунки на стосунки протистояння.

Насправді в цьому немає нічого нового, суспільство під загрозою завжди так функціонує. Воно ніби ковтає свого ворога, впускає його собі всередину, живе в ілюзії, що справжня загроза – ось тут, поруч, що справжня загроза непомітна, мімікрує під тебе, маскується під тебе, що вона майже як ти – і тому небезпечна.

В цьому сенсі ми ще ОК, тримаємося. У нас ще не так погано, як могло би бути. Хоча й не так добре, як теж могло би бути.

От тільки наївно думати, що вигадуючи собі внутрішніх ворогів, ти краще переможеш справжню загрозу. Радше навпаки – ти тільки послабиш себе.

Слабкі шукають ворогів, сильні шукають друзів.