Проявленим та прихованим адептам "русскава міра" (серед яких "чомусь" переважно трапляються російськомовні) дуже не подобаються антиколоніальні перейменування (які насправді мали б відбутися ще у 1991-му році).

Назвали милозвучно - "Горішні плавні", але їм не подобається: "слішкам прімітівна". Назвали "Кропивницький" - тепер їм "слішкам сложна"... :)

Від проспекта Бандери їх взагалі передбачувано тіпає. Вони раптом стали рахувати кошти на нові таблички, задаватися питанням, "чому від того має стати краще жити?" тощо...

Показово, що коли московські зайди перейменовували у нас все, що їм на око попадало, на свій манер, то ці "обурені громадяни" (чи їхні пращури) сиділи тихесенько і мовчали "в тряпочку", як у них це заведено. Ціна табличок (я вже не кажу про вартість числених кам'яних та металевих істуканів-монументів колоніалізму, яких комуняки скрізь понатикали) їх тоді мало цікавила.

А щодо того, чи краще стане жити... Як на мене, в країні, де кілька обласних центрів носили імена організаторів Голодомору, що вбив коло 10 мільйонів мешканців цієї країни, не може бути гарного життя. Натомість в країні, яка усвідомила потворність такого стану речей й намагається позбутися ворожого окупаційного символізму, шанс жити краще є.

Звісно, то лише шанс, а не гарантія. Гарантія буде, коли всі (або ж більшість) українців зрозуміють, що слова та символи є не менш важливими за дії та предмети. Адже "спочатку було слово", змінам у житті завжди передують ідеї цих змін та їхні символи.